Душа у пастці, і раптом зупинився світ,
І невідомість давить криками сирени.
Сьогодні вибух розбудив усіх —
Війна спалила вмить все, що було до неї.
Тремтіли руки, ледь тримали телефон,
Новини сипались, мов град із неба.
Що буде завтра? Чи ще є кордон
Між тим, що було, і що зараз дійсно треба?
Потреба бігти, хочеться втекти,
Сховатися від цих страшних реалій.
Але вбудовані всередину ваги
Про те, що тут мій дім, кричали.
Усе, що знала, — зникло в одну мить.
Тепер мій світ у полум’ї втрачає силу.
Я ніби перетворююсь у тінь,
Бо нам не жити більше в тиші й мирі.
Я відчуваю, як стаю крихка,
Бо замість птахів у нас винищувачі в небі.
Як розсипається моє вчорашнє "я",
Як я втрачаю віру в себе.
Страх у повітрі тисне з усіх сторін,
Від нього дихати не можна вільно.
І кожен день, мов гіркий чорний дим,
Вʼїдається в місця, де вчора ще було надійно.
І хоч на дрібки я — розсипана душа,
Хоч розбиваюся щодня від чужого горя,
Вгортатимусь в надію я сповна,
Бо тут любов, бо все ж я — вдома.
Ірина Ковальчук
