У неба подивлюся височінь,
а там Всевишній знак свій посилає:
промінням Сонця мене обдає,
і лагідно до мене промовляє:
– "Людино, мила, ти моє дитя,
тобі завжди й у всьому помагаю.
Мене шануєш все своє Життя,
і ось про що тебе я запитаю.
Скажи мені будь ласка, що не так
з цим світом, і з Творіннями моїми?
Усі вони чекають Божий знак,
проте живуть законами своїми.
Законами, які далекі від моїх,
У них Добра я зовсім не знаходжу.
Для них творити Зло, то вже не Гріх
й спинити їх чомусь я вже не можу."
Гадали, міркували з Богом ми,
і відповідь на те не відшукали.
А й правда, що то стало із людьми?
Все їм не так і усього їм мало!
Ірина
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
