щоночі вона підіймала вії у хмари,
складала долоні одна до другої,
складала невимовні слова до пари,
молила: «Боже, дивись на мене і слухай.
мій силует у дзеркалі вже невпізнаваний —
я ж не воїн, я просто звичайна жінка.
дай мені якогось пристанища або гавані,
не давай мені більше іспитів і оцінок.
дай мить, щоб тихо перепочити на лавиці,
а поки відпочиваю, то випробуй когось іншого.
ти ж знаєш, що ноги мої вже стираються.
це уже просто безглуздо. це уже просто смішно».
***
і що мені сказати тобі, дівчисько?
ти ж чекаєш якогось стислого вìдпису.
а воно завжди болить, коли падаєш низько,
але коли мілина була приводом, щоб зневіритись?
про минуле твоє казати не маю сили,
майбутнє пророчити — не маю такого права.
ти, головне, не бійся ні ям, ні схилів,
ти, головне, пливи — я дам тобі переправу.
із фарфолизами не лигайся близько,
зарозумілих минай стороною.
і кидай щораз рахувати ризики —
програєш. і знов тріпатимешся зі мною.
тримай при сòбі скирти своєї мудрості,
міцно тримайся, як ґлей на гілках дерев.
а як відчуваєш, що опори зрадливо сунуться —
нехай плач твій сміло переростає в рев.
нехай від реву твого притихне усе мерщій.
жіноча лють ніде не оспівана й не возведена:
як не жбурлятимеш демонів із душі —
вони імжатимуть тобі усередині.
тож рушай далі, куріпко моя кароока,
мольбу твою вистраждану кидаю у «спам».
я бачу, ти дійсно хочеш для себе спокою —
і я тобі, звісно, його не дам.
Бешкет
