Ця мить для мене, наче лезо,
І ти говориш завжди різко.
Ти для мене — лише ніхто,
Ми не маємо нічого спільного.
Я стримую сльози, що рвуться текти,
Вони мов пісок, що можуть пекти.
І серце палає, душа — на шматки,
«Ти лише ніхто», а знайомі — завжди.
Я чую твій голос, у грудях тепло,
Твій ніжний тон — мов небо втішне.
І сонце стає неначе палкіше,
Дощ ллє сильніше, сніг мете швидше.
Мої сліди до твого серця зникають,
Я тепер не знаю, хто я така.
Не знаю, що це — любов чи журба,
Але з тобою я чую тугу й кохання.
Це кохання болюче, як скло, ріже душу,
Я — кришталь, що ти легко розбила.
Вірші, що пишеш, дарують тепло,
Та я відчуваю своє безсилля.
Ти — мов кришталь, що тримаю під серцем,
Ти грієш мене, навіть під небом.
Я не знаю, хто я, що це кохання,
Та воно вбиває, не має прощання.
Ніколи нікого так не кохала,
Як тебе одну… на всю мить обіймала.
Тьмяний Багнет
