Навіки закрию свою душу і забуду ті солодкі почуття.
Хоч не хочу, але я зроблю, я мушу, бо любила в цій історії лиш я.
Ти постійно говорив мені красиво,
Ті слова носила в серці я.
Але ж то лише слова, не більше,
Ти не виправдав свої ті почуття.
Я казала тобі, що кохаю, ти дивився і посміхаючись мовчав.
Пригорнула я тебе до себе, на той момент ти був моє життя.
Не розуміла я тебе, так злилась,
То ти поруч хочеш бути, то зникаєш десь.
Моє серце ніби зупинилось, і сказала я собі — "проснись".
Може досить вже того кохання, яке відчуваєш лише ти.
Зрозумій нарешті: не кохає, він не має жодних почуттів.
Бо не ти сидиш у його серці,
Ти не є тією з його снів.
Просто йди, не оглядаючись назад,
Закрий очі на ту біль у серці, все мине і він мине у твоїх снах.
Згодом він і з пам’яті зітреться.
У твоїх думках зникне той страх,
Страх, що втратити його могла.
І нарешті станеш ти щаслива,
Самозакохана — якою не була.
Інна Лозінська
