Самотній бог у вічності блукав
У безкінечній праці життя він розміняв.
Та довго мріяв у душі..
Створить живий і власний світ!
Спочатку був лиш морок безкінечний,
Ніщо не поривалось до буття.
Та бог раптово рінув в безкінечність, туди кудись у забуття,
Як зірка та, що у чорнильній бутності мерця.
З його думок зродилися яскраві зорі,
Галактики і сонце вирува.
І всі планети летячи у боки все зроста, зроста, зроста,
Це все "життя" очима без душі він спогляда.
Прогримів його гучний та грізний голос:
"Хай буде світло і життя навколо!"
І світ навколо, наповнили барва і краса,
Заквітли луки, засіялись ліса.
Але ж чого так гірко і так сумно,
А так.. Він у своєму світі зовсім сам.
Для кого він творив оцю красу безумну?
Та хто розділить з ним всю радість і оцей от шрам?
Якщо не знаєте, то доля божества сумна і вічна:
Блукати світом власним, та пустим.
Бо хто то є? Істота то безсмертна!
Для неї час не має ліку літ, а ось..
Людина ж тлінна й ефемерна, живе для нього всього мить.
Тому ж той бог у вічності безмежній на власний світ самотньо спогляда…
І дума, що не кращі ті гаї, оті степи та луки, які
Так довго він плекав і вирізав.
Самотність – ось його життя і доля!
Хоч скільки він чудес не створить там.
Безмежна туга ллється наче на ізгоя,
І гірку він даремність відчува.
Невже дарма він цей прекрасний світ зліпив?
Невже ніхто не зрозуміє величі трудів?
Невже приречений самотньо на віки
Блукать у цього всесвіту просторах?..
І неймовірним болем запеклось його єство,
Безмежний світ, прекрасний та… Нічийний!
І от звідтоді самотність супутником йому постала,
Звідколи він зродився з порожнечі…
Тож доля божества – це довга і самотня справа.
Ні з ким не розділить тобі її принади.
Лише отам в безодні вічності снувати,
Немов самотня зірка у просторах всезагади.
Трикутник
