В кишені свічка запалає,
я йду по снігу, він крихтить.
Я в темряві ті силуети виглядаю,
що від печалі власної душі пройдуть.
Мерзенне відчуття очікувань нестямних і знову мною простягнеться.
І через мозок, що давно від почуттів згорів
я буду кланятись мирській печалі.
Сніжинка, наче лезо гостре, все в крові, мене у відчуття тверезості звертає.
Чи не горить свіча, що запалила?
Чи може ароматом цитрусу не віддає?
Мій ніс давно той нюх вже не сприймає,
не знаю чи сприймав він взагалі хоч щось.
Всі органи чуття мене підводять,
відмерзли руки, пальці на ногах.
Я бачу ті знайомі спини, що не сміються в зустріч вже здавна.
Вони насмішки тільки зі сторін кидають,
я відчуваю це останнім подихом життя.
Печаль вечірніх міст мене згортає,
зимові краєвиди – мій останній погляд на буття.
Покрите все холодним шаром пилу, як моя не вдосконалена душа.
А хто у світі досконалий?
Можливо всі, але не я.
Я свічку, що з кишені, в замерзлі руки всім живим вкладу,
нехай вона згорає в їх же жалі,
нехай вона згорить у їх думках.
Всім досконалим я не довіряю,
я вірю лиш у справжніх та дурних.
Всі досконалі так мене лякають!
Для них та свічка- мій порок печалі.
Для них її тепло лиш крихітка зимових подіянь.
Єн Долі
