ЛЮБОВ ГЕНЬБА
Любов Геньба – член Національної спілки письменників України з 1997 року, поетеса, журналіст, режисер, громадська діячка, автор восьми поетичних збірок: «Грушеве (1992), «Іменем твоїм» (1995), «Паралель» (1999), «Повези мене у Красиве (2006), «Душа іде на сповідь» (2006), «Обвітрені сувої половчанки» (2012), «Вальс бажань» (2012), «На гостинах у долі» (2018). Лауреат літературно-мистецької премії імені Петра Ребра (2018), відзначена Міжнародною медаллю імені Олександра Довженка (2020). У співавторстві з композитором і виконавцем Анатолієм Сердюком на початку 90х років стояла біля витоків запорізької української пісні. У тандемі із композитором Тетяною Бекіровою створили аудіоальбом «Трояндовий гріх».
Закінчила з відзнакою Мелітопольське училище культури, за фахом: режисер масових заходів, Запорізький Національний університет за спеціальності «Українська мова та література». Більше тридцяти років віддала робі у сфері культурно-просвітницької дільності. У Гуляйполі працювала на посадах художнього керівника РБК, директора краєзнавчого музею, у Запоріжжі режисером-постановником, сценаристом і ведучою багатьох літературно-мистецьких заходів у театрі ім.Магара, ТЮГу, Обласній філармонії. Про що свідчать численні відзнаки і нагороди Всеукраїнського, районного та обласного рівня. У час війни бере активну участь у інформаційному просторі Запорізької області та України.
Ідея творів: Автор втілює непохитну віру у свою країну та її воїнів, висвітлює материнський біль за синами, які боронять наш край, утверджує збереження національних цінностей нашого народу, розкриває проблему переселенців, тим самим, стверджує високу громадянську позицію українки.
Серед сміливих –
український голос!
1.З ОСЕНІ БОЛЮ
Я стою на початку свойого кінця,
Іще тільки стою на початку.
Доля в тіло моє
вже давно вбила цвях,
А життя лише
ставило латки.
І боліло мені.
І було – як було…
І горіла – як вся Україна!
Це десь в іншім житті:
біла хата, село,
А тепер ми із ними – руїна!
І кочують народу мого жебраки
По усенькому білому світу.
Все іде – як іде…
І минають роки.
Десь ростуть ненароджені діти.
І наважилась я
закричать на ввесь світ:
«Зупиніться, багаті та ситі!»
Це Шевченко для нас залишив «Заповіт»,
Та степи наші кров’ю залиті…
Ходять цвіту земного красиві мужі,
Кулі в тілі, отам, на тім світі.
Боже милий,
спаси мій народ, збережи,
Україні ще житоньки,
жити.
Я пройшла по стежках,
де буяла любов,
Де сонців в кожнім гені по вінця.
Я бажаю вам, люди,
лишайте в собі
Цвіт вкраїночки та українця.
І коли піді мною
не стане землі
І піду мандрувати по світу,
Ви приходьте у гості
в мої білі сни,
У вишиваних льолях
із літа.
Залишаю вам сонце,
і море,
і степ,
Сині хмари розсуну,
як стіни.
Залишаю тепло на болючій Землі
Із величним ім’ям –
Україна!
Запоріжжя, 2019 рік
2.МОЛИТВА
Попрошу у Марії Пречистої,
Десь аж тут,
у чужій землі,
Дай же вимолить, а чи виносить,
Мої бідоньки чималі.
Може, я і не з цього тіста,
Мова різна з тобою в нас,
Та по відчаю і по змісту
Є молитва одна в цей час.
Небо синє –
то хай для сина
(Ворог зараз один на всіх),
Хай стріча його Україна
Із усіх нелегких доріг.
Обігріє забута хата,
Що край вулиці дожида,
Хай надію свою не втратить –
І біда буде не біда.
І нехай тут душею тлію,
Те, що важко – це хай мені,
А йому залишай надію
І ще сонечко у вікні.
Нехай мучуся і печуся,
І сама, бува, не своя.
Та за воїнів всіх молюся,
Що в окопах тепер стоять.
Мати Божа, Свята, Пречиста,
Хай оглянеться білий світ,
Я благаю, дай мені вистоять,
Залиши мого роду слід.
Бо у мене ж красива нація,
В неї сила земних щедрот.
І ця нація має значення,
Бо то мій український народ.
14.03.2023
3.СКАЗАННЯ ПРО УКРАЇНУ
Мовлю болем сказання про Україну мою довірливу.
Війна у двері, як покарання, з якого вирію?
З дурного дива назвався гостем, у двері грюкав,
Було це вранці, біля шостої, а далі – мука.
Брехливий зайдо, якого роду у тебе рило?
А господиня, в мирі Господнім, ще борщ варила.
Понапікала собі під серцем такого дива,
Було гостей тих довгохвостих і справа, й зліва.
Ламали душу, трощили люто, і терпло тіло.
«Завіщо ж? Кажете, ви брати?..» А так хотіли.
Щоб до коріння спалити в хаті узори нації,
Руками з крові білий світ безжально мацали.
І мертва жінка взяла ножа – упали стіни:
«Отут, "братки", для вас межа. Я – Україна!»
22.04.2022
4.ЕВАКУАЦІЯ ДУШІ
9 березня 2022 року
Ми ішли у мій степ, залишаючи зранене місто,
Теплий дім, де ще мамина ходить душа.
В очі била зима, люто шкірилась: вистоїш?
Сніг зривався і сили не мав.
Задихалась, ковтала цей степ, і вклонялася низько,
І шептала йому на усенькі краї:
«Пам’ятаєш мене, в нас душа українська,
Із тобою давно ми свої».
Я молилась до нього, як Діві Марії, чи ще вище,
У нікуди, Бог десь пропав.
Кушпелила зима в очі злим попелищем,
Наче світ нас за віщось карав.
А навколо гуло, і шипіло, і падало,
І за кущиком кожним війна.
І здригалося листя важке листопадове,
І дорога дороги не зна.
Іще трохи, ще крок…
Он вже тин з виноградом,
Що давно під дощами промок.
Люди, чуєте, вийдіть з біди!
А за садом
Вороняччя клювало сліди…
30.11.2022
5.МІСТО-ПРИВИД
Місто-привид…
І це вже було,
Це було у недавнім сторіччі,
І життя крізь пісок протекло,
І роки вже давно перелічені.
Це було?
Чи сьогодні прийшло,
Із чорнющого пекла розпрокляте,
В наші долі навіщось ввійшло
І пошарпане, й кособоке.
І немає де душу подіть,
Так і ходить вона неприкаяна,
Якщо боляче – не мовчіть,
Якщо грішні – краще покаятись.
Вже й покаялись, вже й відчаялись,
І блукаєм від горя до зла,
Вже й наплакались, і налаялись,
А бува, як в човні без весла…
Ви куди тепер?
Закудикалось…
Ви не знаєте? Та не зна…
Так і їздимо, так і микаємося,
Над землею, що в нас проросла.
Над будинками, над балконами,
Над усім, що за нами вмира,
Ходять спомини вічним дзвоном,
Тиша вицвіла по дворах.
Ще фіранка чиясь колишеться,
Їй відірвано рукави,
Порядкують по шафах миші,
І будинок, як неживий.
Через вікна птахи літають
По шляху у чужі світи,
Так собаки бездомні лають,
Що занило на небі святим.
А живим,
а живим куди дітися?
Де ту душеньку посадить?
Чи ти бачиш, розбитий світе,
Тут від тіней наших сліди!..
Ми вмуровані та вкарбовані,
На століття і на віки,
У вербівські
трави медові,
В спартачанські
легкі стежки.
У бочанські волошки скалічені,
В косівцевські,
де плаче сад,
Ми ж тут вічні,
бо вічним помічені
У літописі – Махноград.
03.07.2023
6.ВУЛИЦЯ
Не примарилось,
не придумалось,
А наснилося наяву.
Я щаслива й щаслива вулиця.
Та, що з вами на ній живу.
А на вулиці дні цілуються,
Знаю точно, один з них мій.
Сонце щулиться, небо мулиться,
Скоро піде рясний дощи́к.
Я під нього зайду щасливою,
Не впізнаюся, що це я,
Розходилася хмара зливою,
А над сливою дні роять.
Небо пахне дощем і садом,
Пахнуть сонечком ручаї.
Я на лавці в бузках присяду,
За ворітьми сусід стоїть.
Світу білому зранку молиться,
А як треба вам,
то й за вас,
А навпроти, увесь у шовковиці,
Причаївся щасливий час.
Чуєш, вулице,
як там люди?
Чи акація на меди?
Кажуть, вітер гуля приблудою,
Недалеко так од біди.
Вікна шторами загорнулися,
Двері скрипом на всі лади.
«Я давно вже чужа… – почулося –
Не ходи сюди, не ходи!..
Хати тут поставали тінями,
Нахилилися і мовчать,
Двері настіж в забутих сінях
Вже не чутоньки ластів’ят».
Як так сталося, горе вбралося
Попід стріхи і попід нас?
«А воно, дітки, не питалося», –
Чую голос, що заблукавсь.
Попід стінами, де ми з рідними
Тільки спомином обнялись,
Як так сталося, горе вбралося,
Що тепер ми звемо – колись…
Буде сонце в щасливім місяці
Пити ранок, як молоко,
Буде так, як в душі поміститься,
Отако буде, й отако!
І отак, і аж отакісінько…
Так, як вчили нас матері,
Буде доля, і буде пісня,
І столи у моїм дворі.
І наварено, і напечено,
І наплакано, як дано,
Знаю, буде з дощем і місячно,
Знаю, стрінемося давно…
21.04.2023
7.ПОСЛАННЯ З НЕВІДОМОСТІ
Коли у часі лютому, дня лютого, місяця лютого, року лютого нам вимкнули сонце, ми ще й не знали, що це?
Воно не мало ні обрисів, ні тіла, ні того, що бачив. Це було щось небачене.
Коли у лунку моєї пам’яті лунко падає снаряд, ракета чи куля, там, на роздоріжжі того і цього світу, немає світла. А є суцільна руїна і викришені дощенту стіни й у кров перемелені наші душі всім оцим віком бездушним. Там, за тими стінами наші ненароджені діти плачуть, убієнні невинні, там, наших пращурів схлипують тіні, наче хтось їх на відчай цей виміняв і грає в дуду у пекельному дні, що і днем не назвати. Там нас впало у безвість багато, там, отам, залишилися мама і тато, і сусіди хороші, і родичі рідні, там, отам, на отому страшнім роздоріжжі, там, отам, у цьому безжаліснім світі, сонце вимкнули у ХХl столітті.
Ми пішли, як народи ходили крайнеба, лиш луна понад нами та степом, а ми йшли, поодинці й родинами, зболені, йшли у безвість таку, що не знали ніколи.
Скільки нас залишилося, очі те знають, там ще душі убиті по хатах блукають, і розчахнута тиша вже більше не тиша, і цей вірш називається навіть не віршем.
Це з літопису доль наших всіх перемелених, наших тіл, чим земля прабатьківська устелена, написав би напевно і сам Геродот: «На цих землях ходив невмирущий народ».
А можливо і так: «Тут жили українці, з Україною в серці в розпроклятім віці».
28.07.2024
8.ЗА КРОК ДО…
Познімайте із мене бинти
І катетери познімайте,
Бо немає моєї вини,
Щоби жити життя чи маятись.
І пустіть мене в сон-траву,
Там, де небо не загороджене,
Відпустіть мене ще живу,
Сто разів на мертву помножену.
Поведіть мене по стежках,
Де немає ще й знаку відчаїв.
Понесіть мене на руках,
Бо вже з тіла шматки посічені.
Не торкайтеся – там болить,
Тут болить, та іще болітиме,
Боже правий, коли ж то жить,
Якщо зранений власним відчаєм.
Вчора знала: болить душа,
Душу виплачу, медом змажу,
А от тіло, там рани лежать,
Як забуті осколки вражі.
Кажуть: тіло – то тьху, то прах,
То така собі річ хвилинна,
То оазис для райських втіх,
А душа – то вона людина.
Тут би, може, спинити час,
Де у Бога б скінчилась глина,
Тілу боляче кожен раз,
Як життя пробиваєш стіну.
21. 04.2023
9.ГОРЕ
У нас горе вселенське!
Таке уселенське горе!
У нас горе вселенське!
Таке біля кожного двору.
Отаке,
що харчить руїною,
Отаке,
що не знать куди дітися,
Отаке,
що здригаються тіні,
Бо із них нашу душу винесли.
Бо пливе у холодні безвісти
Все живе – вже тепер схололе,
Попід стелями, що ковчегами
Йдуть у вічне, нами наболене.
Води стали такими широкими,
Темно водам тим в домовині,
Ще й город пливе переполений,
Двері хляпають хатні й сінні.
Чорно тілові і під шкірою,
І по всьому,
що ще лишилося,
А ми віримо, а ми міряєм
Глибину, де б те горе втопилося.
09.06.2023
10.БІЛЬ
Позачиняю двері, на вулицю ворота,
Щоб стало в хаті тихо і в кожному рядку.
Я буду слухать вечір на присмак і на дотик,
І на останній подих, що котиком в кутку.
За вікнами і досі ще ходить голос мамин,
А татовий далеко у полі заблукав,
Я визбираю спомин увесь по міліграмах,
Сховаю під подушку, щоб там завжди лежав.
Ходитиме по хаті моє веселе плаття,
Оте, що веселило ще до ції війни,
І Новий рік нічого іще не буде знати,
І ми ледь-ледь знайомі тоді були із ним.
З картини зійде осінь в розкішнім капелюшку,
Та осінь буде схожа на всі мої літа,
А вітер пустотливий у крапочку і смужку,
На всі земні печалі листочків назміта.
В трюмо загляне жінка чужа і незнайома,
Спитаю, чи стрічала вона колись мене?
У відповідь заплаче чиясь велика втома,
І щось іще болюче, болюче і страшне.
На затишнім дивані принишкли наші тіні,
І вечір вже не знає, де заночує сам.
Я визбираю час мій найкращий по хвилині
І прикладу до серця, яке лишила там.
15.06.2023
11.РОЗСТРІЛЯНА РОДИНА
Мамо, ваші могили бомбили!
Тату, ваші могили убили!
Рідні, ваших могил немає!
Враже, запам’ятаю!!!
– Мамочко, чуєш, скажи,
тіло не зачепило?
– Донечко, в засвіти куля не долетіла.
– Таточку, батьку, степ у потойбіччі родить?
– Дочко, червоний мак
щось нині рясно сходить…
А не повинно так,
Хліб має бути чистий,
Чув, розхарчався грак,
Чув, наче бою вистріли…
Я ж, коли йшов, у той час
Ясно було і тепло…
Що там тепер у вас?
Як там тепер у тебе?
– Горя у нас через край.
Небо стікає сльозами.
Таточку, краще не знай,
Що тут накоїли з нами.
Вже молитов не чуть,
Тільки прощальні дзвони.
Ставлю за вас свічу,
Плачуть зі мною ікони.
– Донечко, знову війна?
– Мамо, війна скажена…
– Донечко, як весна?
Мамо, весна – зелена.
Навіть садок розцвів,
На вашім
Вербівськім кряжі…
Мамо, забракло слів,
В хаті осколки вражі.
Місто…
Його нема.
Цвинтар, де ви, –
розбито…
– Донечко люба,
тримайсь,
Ти ще потрібна світу.
Господи,
де ж ти був,
Коли могили трощили?
– Я роздавав борги,
Ті, що ви всі завинили…
23.07.2023
12.ЯБЛУКО
Кучугури під самим дахом,
Аж у пам’яті намело.
Жовтобоким знайомим птахом
Згадка вбігла в моє село.
Накрутило, накушпели́ло,
У садку порядкують граки.
Наболіло і душу, й тіло,
Завірюшилось у рядки.
Деревинка іще тендітна,
Десять яблучок уродила,
Пахне спомином,
пахне літнім,
А одненьке в гілках заблудилось…
Мама каже:
«Хай Любі буде…»
А бабуся їй в унісон…
Тато вийшов сміливо у грудень,
Коло серця, коло вікон.
Там крилаті і сині ставні,
І по пояс татові сніг.
І йому протягує яблуня
Біле яблуко,
як оберіг…
…А тепер нашу землю шарпають,
І не відають, що це гріх.
Вже вона, як побита карта,
В кров змолочений білий сніг.
Тату, чуєте,
небо падає!
Мамо, чуєте, в мінах сад!
Коло яблуні, болем латаний,
Помира молодий солдат.
Там зомлілі
й зотлілі яблука,
В очі сонце важке ляга,
Це ж ті яблука, що від зайчика,
На землі, де Вогняна дуга.
Через кров
аж до жил проходить,
Через чорний і білий світ,
Чорна яблуня, що народить
Український мій родовід.
12.03.2023
13.ГОРА
Не підніму цю гору,
така гора важка,
Там пам’ять коло двору
і хата в рушниках.
Така вона красива,
тендітна і легка,
Там я була щаслива
у всіх своїх роках.
І вечір коло серця
приліг і задрімав,
А ніч… Вона пасеться –
як треба – у лугах.
Ляга туман на Гайчур,
на спомин мій ляга,
Там ще мій давній пращур
рубає ворога́.
Він знав усі дороги,
таємні стежечки,
Іще оту, до Бога,
що видно з-під руки.
Зійду і я на кручу,
крутезну, як життя,
Внизу земля болюча,
замішана в сміття.
Не вірю, ще не вірю,
хіба це так бува?..
Хай кожному по вірі,
а вічним – сон-трава.
Зіпхну камінну груду,
що в серці й голові.
Ми мусимо, ми будем!
Бо ми іще живі!
13.03.2023
14.СЛАВА УКРАЇНІ!
Двома словами розірвав кайдани,
його почули і чужі країни.
Як кликали тебе, Степане, Іване? –
віднині воїн вічний України!
Вже написано про солдата
Скільки зіткано його днів,
Та до крику; погляд і дата
На розпроклятій цій війні.
Як тобі ще живеться, кате? –
Ти прославився тим, що кат.
Та помститься в нас брат за брата.
Будеш смерті своїй не рад.
Бо цей воїн, він стане тінню,
Через біль наш і крізь віки,
Славу викричав Україні,
На земні всі материки.
В тебе, кате, немає серця,
А у нього за всіх за нас,
І воно в нас у кожному б’ється,
Навіть в цей, передсмертний час.
Він копав собі домовину,
Рив до крові –
здригався світ,
Бо із ним була Україна –
Як Шевченковий «Заповіт».
10.03.2023
15.ЛИСТ
Добрий день!
Адресат: Україна – Швейцарія.
Добрий день, Україно рідна моя!
Я тут живу, наче пливу за хмарами,
Наче покинута світом і нічия.
Є тут озер краса, ліси та ріки,
І новизна карнавальних людських забав,
Тільки щодня для душі я шукаю ліки,
Ті, що в степах моїх ворог з життям украв.
Храми високі, високо й тут до Бога,
Тиша у храмі вимовчать біль дає.
Біль мій один, бо такого нема ні в кого…
Горе таке, як в усіх, та воно моє.
«Гори…» Питаєте, як тут Альпійські гори?..
Гори стоять, а куди їм іще іти…
«Море далеко?»
– Далеко… Немає моря,
Люду людського багато, як я і ти.
«Як же країна?»
Гарна чужа країна,
Тепла країна, у мирі та для людей,
Я тут живу, а в душі моїй Україна,
Що попід руки народ мій з біди веде.
Люто щодня, бо єдиний місяць
В кров нашу вріс на усенький великий рік,
Люто отак, що буває немає місця,
Люттю б присипати ворога, щоб навік.
Кажете: «Як тут? Чи вже весніє?»
Крокуси й проліски… В нас би ще – горицвіт…
І на Бочанській горі, як червона лінія,
Сонце встає, а за ним цілий білий світ…
Бога прошу: нам віддай лиш своє, не крадене,
І щоб почув українське слово моє!
Вичисти з серця землі розпрокляту гадину,
Бо Україна на всіх континентах є.
Як посередник між Богом – високі хмари,
Там десь за ними воїни входять у рай…
А у моїй душі запеченим маревом –
Рідна земля, у якій мене через край.
17.02.2023
16.СТОП-КАДР
А тут ще день і ми ще в нім живе́мо,
Тут все живе – і сонце, і хмарки,
Не знали ми, що скоро ми назвемось:
Розкидані по світу бідаки.
Спокійний день шумить собі, як вулик,
Біжу повз магазини на роботу,
«Добридень Вам!» – оглянуся, почулось?
Гука життя, що вийшло за ворота.
І ваше, і моє, і всіх світанків,
Які від куль не розгинають спину.
Болючий день, в якім лишилась пам’ять,
В яку дивлюсь, неначе в домовину.
24.04.2024
17.ЗАМОВЛЯННЯ
Ой ви, діточки, ой, хлоп’яточка,
Ви найкращі у мами і таточка.
І немає землі такої,
Що так боляче родить героїв.
«Бий кацапів, дави під ребра!» –
Клекотить вогняне пекло.
Відіб’ємо атаку,
а бодай би їм трясця!
Відкотились вражини,
хвилина щастя!
Тілові буде так, аж до гикавки,
Лікті до крові,
мамині ж ліктики…
А ріки болю течуть, як ріки,
Граки розліталися чорні навіки.
Що ми знаємо про солдатів,
Які нам залишають дати,
Які назавжди лишаються вічні,
Смерть розстрілюючі увічі?
Крик від себе оглух,
Ой же, дітоньки, дітки!
А я поруч була,
У цім хаосі свідком…
16.08. 2023
18.ТІТКА ЛІДА
Присвячую
Лідії Петрівні Гринь,
одній із могікан
у зруйнованому місті Гуляйполі,
з низьким поклоном
Тітка Ліда, наша сусідка,
Споконвіку напроти жила,
Протоптала життям пів світу,
Все минуло –
війна прийшла.
Нагло в двері вночі загрюкала,
Захарчала: «Ще хто живий?»
Так укотре зустрілася з мукою,
На дорозі довгій своїй.
Захиталося небо над хатою,
Вікна вибігли в нікуди,
Доля латана-перелатана,
Радість тільки вряди-годи.
А все інше –
життя без просвіту,
То робота, а то город,
Тітка Ліда, як сонце удосвіта –
І старійшина, і народ.
Був сусід ще, немає сусіда,
Відійшов і хазяїн за світ…
А вона переполює літо,
І чекає когось на обід.
Двір заметений, як у мирності,
Ще і квіточка зацвіта.
У базар сходила по витрішки,
Йшла дорогою,
наче свята.
Так ішла,
що земля вклонялася
Їй доземно, за всіх за нас.
Так ішла,
що і кулі спинялися,
Бо це був її вічний час.
В Рафаеля було б роботи,
Тільки ж де він,
той Рафаель…
Хтось спинив її поступ на фото,
Був то вечір,
чи, може, день.
Оглядались двори безлюдні,
Бур’яни вели бур’янчат,
Там лишилася
незабутність,
Тітка Ліда й дорога назад.
26.09.2023
19.ВІЙНА
Ми залишили там весну у білому цвітінні,
Ми залишили там війну і наші білі тіні,
Ми залишились на землі, в якої вкрали небо,
Лежить окраєць на столі, як розповідь про себе.
Що він тут жив, він був, він знав усе вчорашнє вчора,
І що земля понад усе, і що той хліб – із горя.
І знала я, і хліб, і рід, що вороги – то боляче,
І плакав цілий білий світ, так і заклякнув, стоячи.
Ми ще сушили сухарі, думки носили відрами,
Мовчало сонце угорі, очам своїм не вірило.
З усіх усюд повзла війна під хату й на городі,
Топталася по нас вона, неначе війни в моді.
По всіх сусідах, по дворах, стежинах переляканих,
Бродила чорна сатана в штанах кацапських ватяних.
А будьте прокляті, чорти із племені чортячого,
Купались кулі, як відьми́, в крові людській гарячій.
Життя летіло шкереберть, неначе й не жилося.
І бігала щаслива смерть з розпатланим волоссям.
І все було, як на показ, в оцьому серіалі.
І наче не було там нас – лиш голоси в астралі.
05.12.2023
20. ОСТАННІЙ БІЙ
Ви не вірте нікому – Герої вмирають.
Бо на них чорні кулі гострять вороги.
І по цей бік життя нам назавжди лишають
Білі тіні, що бачать Боги.
Не кажіть, якщо воїн, то він із заліза.
Він у мамки і татка був завжди земний.
Хтось придумав війну, а за нею ж Вітчизна.
І вогонь, і страждання, і біль навкруги.
І тоді довелось одягнуть обладунки,
Взяти волю усеньку в кулак,
І коханої теплі іще поцілунки
Разом з серцем покласти в рюкзак.
І у пекло піти і уже не вернутись.
В інтернеті із бою лишити кіно.
Мама скрикне в безсонні:
«Ой, тільки б не мучивсь!»
І зітліє в чеканні давно.
Буде завтра і світ піде далі, ще далі.
І, можливо, не стане війни.
На столі, як на покуті, стихнуть медалі,
В рушнику, як сповиті сини.
Будуть ротами йти поіменно красиві.
Будуть зорям призначені їх імена.
Хто придумав війну, коли світ вже посивів!..
Із портретів загиблих стіна.
Ви не вірте нікому – Герої вмирають.
Облітаючи світ на підбитім крилі.
Кажуть, воїнам врата відкриті до раю.
Кращий рай мав би буть на землі.
18.02.2024
21.ГОСТЮВАЛИ ГОСТОНЬКИ У ДВОРІ…
(літературно-музична композиція)
Вчора до нашої хати завітали воїни на ночівлю. Розпалили пічку, яка вже й відчаялася чекати людей. Вогонь, як меткий господар, швидко обхопив оберемок сухих дров, які ми заготовляли з чоловіком ще до війни. Грубка почала потихеньку, а далі впевненіше, набиратися теплого духу, щоб обігріти намоклих хлопців, які щойно вийшли з нульової точки під нашим містечком.
Я не бачила, не знаю вас, хлопчики, але мені достатньо почути: ви військові медики. Все, моє материнське серце, яке у 2014 році разом із молодшим сином, лікарем, прийняло виклик тодішньої початкової стадії цієї немислимої війни, затріпоче. Знаю точно, як вам там, у чорній чорноті днів і ночей, у холоді й постійному безсонні. Впустили до господи вас, відкривши серце і душу, бо десь, у донецьких степах, хтось далекий і незнайомий зараз надає прихисток і нашому сину. Це для оточення ви стаєте дорослими, але не для батьків.
Ви сьогодні перші гості за рік, на клаптику моєї пам’яті, у святилищі материка моєї душі, а якщо по-домашньому, по-материнськи, ви у теплій рукавичці, яку з такою любов’ю в’язали мої руки, наспівуючи то колискову, то празникову, то весільну мелодію. Лягайте, засинайте солодко і глибоко, так, як у дитинстві, отам у малесенькій спальні, що від вулиці, де тепер стіна згорбилася від болю, а вікна навіки осліпли від вибуху САУ, там, на стінах, як на столітньому дереві, відкладені роки й дати, нашаровані, набіловані, обарматурені…
З вулиці хата з перебитим причілком і нахнюпленим дахом стоїть, як побита жебрачка, що втратила принаду, але не втратила душі. Вона там схлипує за нами в кожному куточку, дайте і їй погрітися коло грубки. І чую, як ви, засинаючи, прошепочете – «дамо…»
* * *
Ходить сон коло вікон,
Коло двору, коло хати,
А там, з Богом в унісон,
Вас чатує рідна мати…
Спіть, не бійтеся, вночі
Богу я віддам ключі,
Щоб в теплі гостилось в нашому дворі,
Хай боки нагріють і стіни старі.
Хай вам спиться так дитинно,
Бо колись я колисала
синів у цих стінах.
На біленьких покривалах,
На м’якеньких подушках,
А ще рясно прикривала
Молитвами у думках.
І стояла коло них щаслива, красива,
Бо носила в своїм серці двох синів – два дива.
Бо ще спомин мій блукає з минулого року,
А надворі ніч глуха, хоч виколи око.
Отаке болюче в душу накотило,
Засинайте, хай прибуде вам силоньки в тіло.
Під подушку покладу три клуночки з щастям,
Одне добре, інше світле, а третє, як вдасться.
Та чого ж там і не вдатись, як у цій хатині,
Рушників хрестатих тіні,
як і в Україні.
А ще знаєте, ця хата різнокольорова
(В пічці тихо шурхотять перетлілі дрова),
Розпашілась від тепла, наче молодиця,
Роздобрилась, зацвіла, тільки щось не спиться.
Ходять спомини мої, а вона ж їх всі таїть,
Береже і колисає, оце й вам розповідає.
Прийде завтра. За вікном прокинеться ранок,
Груша сонячна впаде аж під самий ґанок,
Кіт, розніжений крутько, вклавсь посеред двору,
Намуркоче все, що схоче, яке йому горе.
Вікно тихо позіхне, розсуне фіранку.
Бо із кухні обізветься неспокійна мамка.
«Доцюню, ти встала?»
Прокинулась рано?!»
Ой, мамочко, мамо, цей спогад, як рана…
Прокинетесь, рідні, і хай буде завтра.
Я рада сьогодні вам, дуже, хлопці, рада,
Бо із вами совість, а за нею правда.
А горе вселюдське стоїть безпорадне.
Така в мене казка ось оцього року,
Де моргає хата наболілим оком.
Вдивляюсь у хворе,
у спомини вгрузла.
Така ото в мене
гостювала муза.
10.01.2023
22.СИНУ, ІДЕ ВІЙНА!
– Сину, іде війна!
Стогне земля з яворами.
Сину, що буде з нами?
– Мамо, ніхто не зна!
– Сину, летять літаки,
З неба летять у вічність…
– Мамо, ще буде січа,
І обеліски, й горбки…
– Сину, моє дитя!
Мріє моя єдина!
– Мамо, ти в мене одна!
Ти – це моя Україна!
Мамо, іду… Прости…
– Сину, на хрестик до тіла…
– Мамо, все краще – ти,
Світ що любити навчила!
– Сину, моє дитя!
Боже святий, відпускаю…
Бо Україна одна
В серці,
із краю й до краю.
2014, Гуляйполе
* * *
23.Молюсь, кричу за Україну,
Молюся пошепки за сина,
За день вчорашній – без бою,
За день прийдешній – без болю.
За хлопців, що вже стали вічні,
За стійкість воїнів величну.
Повірте, вони таки є,
Солдати, з якими Вкраїна встає,
Важко, боляче, як ніколи,
Вони – Богдани, Степани, Миколи –
Будуть за нас із вами стоять
Там, де байраки, степи горять,
Там, де війною сколошканий пил
Врізався в тіло, до жил.
Питаєте, за кого воюють вони?
А проти глухої людської стіни,
А проти: «Хата моя скраю»,
За землю дідів, що не обирають,
А просто на повну за неї живуть…
Бо знають: Вкраїні – буть!
2014
24.* * *
Це вже ніколи нам не відболить,
Бо вже на сто віків ми стали іншими.
Коли зоря у небі голосить,
Це хрест наш на Голгофі із Всевишнім.
Це нам таке велике каяття,
Народе мій, скалічений, у ранах.
У нас на всіх тепер одне життя,
Одна на всіх Вкраїна вишивана.
Господь, переведи нас крізь рови,
Почуй від нас усіх одне прохання:
Нехай до нас звертаються на «Ви»,
Так, як годиться гідно на звертання.
Так, ми ще й горді,
от тому й болить.
І незборимі – це тому і кляті.
Народе мій, і все ж таки борись!
Нехай пощезнуть вороги прокляті.
Це їм тепер не вибачать ніяк
Ні степ широкий, ні побитий колос.
На сто віків віднині буде так:
Серед сміливих –
український голос!
01.06.2022
25.ХАТА
Оглянуся, навколо порожнеча,
І світ ще є, але мене нема.
Тривожно замерза в калюжі вечір,
Під боки хати тулиться зима.
А цвіту з листя вітром намололо,
Отак воно незаймане лежить,
Стоїть на фото хата захолола,
На цілий світ однісінька стоїть…
Дивлюсь у пам’ять – в тата я чи в маму?
А в нас ще кажуть: «Схожа на своїх…»
Взяла і дощ, і сніг, і серце зламане,
І пісню нашу із моїх країв.
Вона і досі ще побіля річки
В Марічкиному платтячку блука.
А ще там і Грушеве, і Заріччя,
І Яблукове, там, де яблука.
І гілочка бузкова, і тернова,
І стежечка, що, мружачись, біжить.
І щастя на простому рушникові
Під образами вишите лежить.
І хата біла, та, що має крила,
Щоранку вікнам розтуляє світ.
Іще там рана на усеньке тіло,
На всеньку душу залишила слід.
Передаю привіт всіма вітрами,
Але у відповідь немає слів…
Стоять хрестів ряди із рушниками,
І мами, й тата, й рідних, земляків…
24.11.2022
26.БЕЗСМЕРТЯ
Куди не гляну –
в нас війна,
Війна у нас, ви знаєте?
Така війна,
що всім вина,
Що брязка, клаца, лає.
Собаки навчені любить,
Коти –
знімать поранення,
Ручними стали голуби,
Що в путь несуть останню.
А у раю, там, у раю,
Де смерть навіки смертна,
В своїм останньому бою
Солдат кує безсмертя.
Безсмертя зна,
На те воно із вічністю у тузі.
За ним поранена весна,
За ним кохана, друзі,
За ним усе,
за що ішов,
За ним болючі будні.
Безсмертя –
це така любов,
Де ходять незабутні.
28.04.2023
27.РОЗБРАТ
Ми – вороги. А горе навкруги.
Онукам нашим віддавать борги.
Шукати рідні та прості слова,
Де ще є пам’ять, та вже нежива.
Де степ ніколи нас не упізна,
Де не зустріне нас весни весна…
Одні руїни хат і образів.
Німієш, бо в душі забракло слів.
Ще вчора нам батьки були за правду,
А, їхні діти, ми – шукаєм зраду
Одне у одного, а далі дно?..
Неначе роду в нас і не було.
Ні солов’їв у Великодній день,
Що поміж віт дерев цвіли з пісень.
Чи не пили криничної води
Ми на весіллях тіток молодих.
На цілий рід такий був гарний дід,
Що з бубоном стрічав нас на обід.
І не було ні жодного застілля,
Де б дід не пригощав нас хлібом-сіллю.
«Маріє, чуєш, гості вже в дворі!..»
А в діда вже й черешні на порі,
І кавуни сміються на городі,
І мир, і радість, сонце у господі.
А потім «Розпрягайте…» заспівали,
І «польку» до упаду танцювали.
Прощались під гармошку й «Марш слов’янки»,
Курів у пам’ять шлях, і аж до ранку
Стояв наш вічний і величний дід,
Хустинкою махав услід, у світ…
Жили були, раділи, горювали,
Трудилися, що в Бога пізнавали…
Засмаглі, буйні, чисті, як наш степ…
Де б вас тепер зустріти, рідні? Де б?
Немає вас… Лиш пам’ять по воді…
Двоглавий каїн топче по біді.
Останню кров спива…
Чи хто живий?!
Гарчить війна…
І хтось із нас чужий?
04.02.2023
28.НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ ЖИТТЯ
Старіє моя хата, і горбиться, і крекче,
І сниться бідоласі уся її рідня.
За балку на Мартина подавсь забутий вечір,
Шука собі притулок навмання.
А далі понад Биркін*, а далі на Оріхів,
А далі буде далі, а нині ж там війна.
Стоять в окопах хлопці із мужності та сталі.
І світять в потойбіччя їм вічні ордена.
Такі ж вони красиві, чи бачили де кращих?..
Такі ж вони всі справжні, справжніше не бува.
А кулі невмолимі летять, вражини вражі,
І скалиться від щастя сатана.
Вертайтеся додому, вертайтеся, рідненькі,
Вертайтеся, бо й хата вже знята із хреста.
Зберіть їх в одну купу, проклятих воріженьків,
Хай видихне це горе земля, навік свята.
Ой, люлі-люлі-люлі,
Шумлять сади розлогі,
Ой, люлі-люлі-люлі,
Хай тихо сплять сини.
І топчеться край світу хатина коло Бога,
Вона ще не вернулася з війни.
07.06.2024
* Биркін, Мартина – степові ставки у передмісті Гуляйполя. Місто Оріхів – за 50 км на захід від Гуляйполя.
29.Я ВИЙДУ ЖИВИМ…
Ще не час, ще не час…
Це якесь позачасся,
Повернутися маю живим!
Заглядають крізь вічність
волхви сивовласі,
І навколо стають замість стін.
Я маленьким стаю,
я стаю невиди́мий,
Недоторканий, Боже, спаси!
Побратими ідуть
і холонуть між димом,
А над ними століть голоси.
Я ще дихаю, ще…
І без бою не здамся,
От води б,
хоч маленький ковток,
Наді мною шугає розпечений трассер,
Мамин голос: «Тримайся, синок!»
Я в безодню кричу,
а нікого немає,
Лиш суцільна із мору мара,
Вже у землю уріс, а вона вигорає
І немає людського тепла.
Я не знаю,
за що заслужив оце пекло,
Оце дно бездиханне, де я…
Вже ходили степами варяги і греки,
А оце вже орда із ванят.
І гарцюють, як дикі хазари чи гуни,
чи які там…
Їх краще б не знать.
Вже у тілі із жил перепечені струни,
Та цю «музику» треба кінчать.
Вже над нами земля
з наших тіл проростає,
Нині з Богом спинили цю мить,
Я сьогодні пройшов
над самісіньким краєм,
Повертаюся з бою, щоб жить.
25.02.2025
30.ВОСКРЕСІННЯ
А мені б ще додому і хай буде свято,
Де по небу знайомім ходить радісна хата,
Пригорнуся до неї, землі поклонюся,
Наридаюсь, наплачусь, навік залишуся.
І воскресне вона, бо святі ж воскресають,
Хоч ізнята з хреста, та хрести ж підіймають,
Над усім, що було, і ще віриться – буде,
Не пройшло, не пішло, хай збираються люди
За великим столом, на велике причастя,
Ми ж прийшли, бо із нас оцей край розпочався.
І ми зійдем над світом, де небо і зорі,
Де вишневі сади в павутинні прозорім,
І висока трава, що давно усе знає,
Ми прийшли, щоб пройти, хай нас вічність згадає.
Де шумить ковила, посивіла від горя,
Де ущерть нам війна всім насипала горя,
Де ми вийшли з глибин, як святі пекторалі,
Де ми всі, як один, ті, що не помирають,
А ідуть та ідуть, волю взявши в поклажу,
Білі воїни путь нам освітять відважно.
По корінню тепер можна нас пізнавати,
Пуповина вросла коло кожної хати.
І намолений простір стає усе вище,
Ми вертаєм до себе, неначе на віче.
Тут і правда, і біль, і оте, що з народу,
Бо ми всі, як один, українського роду.
29.10.2024
Любов Геньба
