Буває часом – світ немов зникає,
І тільки я лишаюсь наодинці.
Ніч огортає, тиша промовляє:
"Ти нікому не потрібна" – шепоче в тіні.
І біль стискає груди, сльози градом
Ночами падають на самоті.
"Чому так?" – думка мучить знов і знову,
"Невже душа моя така брудна в глибині?"
Але ж люблю цей світ: світанки ніжні,
Дощу прохолоду, мрійливі тумани.
Люблю росинки в травах, спів пташиний,
Вітру свіжий подих, що пестить рани.
Світ цей прекрасний – істина проста,
Та затьмарюють його людські тіні.
Підступність, гнилість, маски лицемірства…
Не до душі вони душі моїй.
Хоча є й інші – світлі, добрі люди,
До них душа моя тягнеться завжди.
А хто ж я сама? Скажіть мені, будь ласка,
Чи добра я? Чи світла? Чи правдива?
Чи, може, в серці темрява та підлість?
Та в глибині душі… здається, добра я.
Юлія
