Коли життя нас струшує щосили,
І спокій тане, наче дим у млі,
Ми раптом злість у серце запустили,
Не думаючи зовсім про жалі.
В моменти ці найближчих ображаєм,
Бо настрій впав у темну глибину,
І згодом лиш з журбою помічаєм,
Як завдали ми рану не одну.
Слова – мов птахи в небі неозорім,
Їх випустив – назад не повернеш.
Вони, як стріли, в серці чинять горе,
І рану ту нічим не відведеш.
Тож перш ніж гнів словами виливати,
Спинися, серце стримай у собі.
Бо слово може душу руйнувати,
Лишати шрами у чужій судьбі.
Так, кажуть всі, що час загоїть рани,
Та пам’ять лиш не згладить гостроту образ,
Та щоб не множить біль несподівАний,
Тримай слова, як скарб, в важливий час.
Коли душа від болю закипає,
І хочеш світ навколо рознести,
Згадай: що сказане – не зникає,
А може через роки болем прорости.
Ірина Ігнатенко
