Слова, що падали, як зерна в чорну землю,
Проростали тисячами кривавих днів.
Вони — не лише букви, не лише знаки,
Вони — душа, що б’ється в такт століть.
Ми — нащадки тих, хто носив мечі й пера,
Хто боронив свій дім, хто творив історію.
В їхніх очах горіло те саме полум’я,
Що й у нас — в час війни, в час скорботи й болю.
Кожен день — це сторінка з великої книги,
Де герої — не лише королі й князі.
Це — медсестра, що рятує життя під обстрілами,
Це — солдат, що стоїть на руїнах заради нас.
Ми пишемо історію не тільки словами,
А й вогнем, і кров’ю, і сльозами.
Але кожне слово — це зброя, це щит,
Це те, що ворог ніколи не зможе забрати.
Тому пишемо, боємося, любимо,
Тому стоїмо, навіть коли падаємо.
Бо слова, як і душа, не вмирають,
Вони — вічні, як небо, як земля, як правда.
І коли прийде час, і коли затихнуть гармати,
Ми зберемо ці слова, як зброю перемоги.
Бо вони — наша сила, наша віра, наша зброя,
Наші крила, наші корені, наші дороги.
Слава Україні! Слава героям!
Словами, як мечами, ми будуємо дім.
І кожен вірш, кожна строфа — це наша зброя,
Це наша правда, яку не зламати ніким.
Дмитро Зенкін
