Слова, що падали, як камінь у воду,
Розходились кругами по світу.
Вони не знали меж, не знали страху,
Лиш правду несли, немов вітрила.
Історія — це не пыль архівів,
Це крик, що лунає з глибин століть.
Він вчить нас, як зірки вчать мореплавців,
Як вітер вчить крила пташиних стай.
Ми — нащадки тих, хто боровся з пітьмою,
Хто слово клав на вагу, мов зброю.
І сьогодні ми стоїмо на межі,
Де кожен голос — це бойовий клич.
Війна не лише кулями лунає,
Вона й у серцях, у думках, у словах.
Ми б’ємось за те, щоб правда не згасла,
Щоб ворог не став над нами суддею.
Економіка — це не лише цифри,
Це долі мільйонів, це хліб на столі.
Політика — не гра в надумані ролі,
Це відповідь за кожну дитину в країні.
Тому пишу, бо слово — це зброя,
Бо вірші — це крик, це молитва, це біль.
І кожен рядок — це наша історія,
Це те, що живе, навіть коли ми мовчимо.
Нехай ворог думає, що ми слабкі,
Але слова наші — це вічний вогонь.
Вони не згорять, не зникнуть у пітьмі,
Бо правда завжди знайде свій шлях додому.
Так пишу, бо вірю: слово — це сила,
Воно переможе, воно оживить.
І наша Україна, як вірш, буде вічною,
Бо в серці кожного — вона живе.
Дмитро Зенкін
