Слова… Вони мов хвилі на воді,
Летять крізь час і в’ються в вічність ночі.
То тихі, ніби подих у самоті,
То грізні, наче грім на видноті.
Слова – це шепіт вітру у гілках,
І голос серця, схований у тиші.
Вони в молитвах, в пісні на вустах,
В очах, де істина найвища.
Слова мости будують крізь віки,
Єднають душі, рвуть замки мовчання.
З них зіткані легенди і казки,
В них мудрість, біль, і віра та кохання.
Та є слова, що ранять, мов кинджал,
Їх тінь лягає тягарем на плечі.
А є такі, що зцілюють вночі,
Вливаючи у душу світло течій.
Слова – це код, що пише наші сни,
Яким ми світ свій змінюємо зримо.
Вони – ключі до таємниць весни,
І до душі найпотаємних римів.
Слова – то сила, що тримає нас,
Як стовбури тримають вгору гілля.
В них тіні давніх і майбутніх трас,
В них суть буття, у них – сама довіра.
Тож зважуй слово, мов пісок у жмені,
Бо кожне має значення своє.
Вони живуть у пам’яті й натхненні,
Слова – це те, що вічно в нас живе.
Дата: листопад 2024 р.
Богдан Вакуленко
