Сльози з чорного шовку.

Поглянь, там затаїлась злоба, вона в душі так жадібно горить… Ще того дня – палали зорі, а зараз відчай майорить. Тисячоліття жили дві сестри, народжені, щоб людям помогти. Століттями сиділи та плели, численні долі зіткані були. Та інколи траплялася біда, легенько обривалась нитка та, тоді вже душу кликала сестра: «Ходи, відкриєш двері, друже, не барись, тебе чекає рай, всміхнись». Тоді закралась дума в близьнюка: у їхній вічності нема кінця, вони скільком вже помогли, а душі все ішли. Незадоволена своїм життям сестра, підговорила близнюка, і та погодилась допомогти, лазівку хоч малу знайти. У пошуках пройшли роки, но вихід все-таки знайшли. «Буде війна!», – кричала голосно сестра, «Я пряжу чорну наплела, ой не за правилом вона. Не буде більше забуття, не буде раю, каяття. Тягар я не несу, спокійно ляжу і засну. Сестричко, двері відчини, прошу, я спокій віднайду». Заглянула краєчком ока в забуття, таке прекрасне там життя, так хочеться туди. «Крок за кроком впевнено ступаєш, але ж на кого близнюка свого лишаєш? Доля розрахована на двох, вернись». Почувши це, закам’яніла, в агонію вертатись не хотіла. Ввірвавшись в двері, щільно їх закрила. «Назад дороги вже нема, я більше не її рідня. Нехай буде покарана вона». І зраджена сестра сестрою, почала сперечатися з собою, но злоба вверх взяла, не повернеться вже вона. З болючим серцем прясти почала, гріховні нитки все-таки вплела і світ накрила темнота. Сім полководців з хаосу прийшли і своє тіло віднайшли: Гординя во главі іде та запашний вінок в руках несе. Хтивість цокнув язиком, пішла граційно на свій трон, її життя – прекрасний сон. Зневіра лінь виносить сумно, додати ще щось дуже трудно. А заздрість навіть не іде, вона в чужих очах росте. З далека хтось монетами дзенькоче, це жадібність сподобатись так хоче. А ось і гнів на череві повзе, він наче бик всім смерть несе. Та ще когось не вистачає, десь ненажерливість блукає. Його не чути вже давно, напевне переїлося воно. Весь світ охвачений війною, сповитий болем та журбою. Помста відбулась сестри, але покій їй не знайти. Дії наслідком багаті, її теперішнє життя купається в розплаті, темніше темряви сидить одна, стара чекає вже кінця. Із року в рік на нитку чорну споглядає, але чомусь її не обриває.
Єлизавета Громова