Стоїть собі камінь на роздоріжжі,
Німий свідок тисячі доріг.
Хто йшов до зірок, а хто — до межі,
Де час розвіяв прах їхніх тривог.
Тут Григорій Сковорода брав в дорогу
Слово, що, як свічка, в темряві горить.
А Шевченко ніс у серці порог —
Той, що розділяв рабство й волю, як брід.
Кобилянська з Франком листи плели,
Ідеями, мов нитками, зшивали світ.
А Леся Українка в боротьбі й болі
Словами, як мечем, розсікала пліт.
Історія — не підручник, де все ясно,
Це вічний бій за правду й честь.
Ми йдемо слідами тих, хто невтомно
Несів свій хрест, щоб нам легше нести тепер.
Сьогодні — новий виклик, новий час,
Де кожен — і воїн, і творець.
Ми пишемо історію не раз,
І кожен день — це новий вінець.
Так хай же слово буде нашою зброєю,
А дух — незламним, як криця.
Бо кожен з нас — це історія з собою,
І кожен — спадкоємець великого життя.
P.S. Цей мій черговий авторській вірш — про те, як минуле переплітається з сучасністю, як ідеї й дії наших предків впливають на наш сьогоднішній шлях. Він про те, що кожен із нас — частина великої історії, і наша відповідальність — нести її далі з гідністю.
Дмитро Зенкін
