Людська біль — це пісня без слів,
Що лунає в натовпі, де кожен самотній.
Вона — крик душі, що розбилась об твердь,
Це вітер, що зриває листя з крони.
Це руки, що шукають тепла в холодну ніч,
Це очі, що втратили віру в світанок.
Це пам’ять, що лине, як тінь на стіні,
Це голос, що шепоче: "Ти не один, не один…"
Біль — це міст між минулим і днем, що прийшов,
Між радостю й сльозами, між світлом і тьмою.
Він везе нас через пекло й чистилище слів,
Щоб знайти в собі силу йти далі знов.
Він — вогонь, що палить, але й гріє вночі,
Він — меч, що розрубує пута болю.
Бо лише через біль ми знаходимо себе,
Лише через сльози ми бачимо долю.
Так хай же біль не зламає, а навчить,
Не вб’є, а розбудить для нового дня.
Бо в кожній рані — відлуння вічності,
І в кожній душі — нескінченність життя.
Дмитро Зенкін
