Життя не просить в нас прикрас —
не сцена це, не гра акторів.
Воно — це камінь. І — як раз —
удар у душу, що говорить.
І що сказати в ту пору,
коли в очах — ранкова осінь?
Коли вже ніч не має сну,
а день не знає, що приносить?
Здається, можеш все спалить:
і спогад, і сліди дороги…
Та щось під ребрами мовчить,
неначе сонце — без тривоги.
Бо є в людині — в кожнім з нас —
не слово навіть, а зернина,
що проростає крізь баласт,
крізь землю, самоту і зливи.
І скільки б світ не пив із нас —
живе в душі це тихе "треба",
як вітер — у гаю із мас,
як світло — у глибинах неба.
І що ж лишається вкінці?
Не гроші, слава, не медалі…
А просто — слід. У камінці,
який в собі ми зберігали.
Віка Федорич
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
