У склі — світанок,
апельсиновий сік,
мов кров богів,
що стікає повільно
моїм запаленим горлом.
Дзеркало шепоче:
ти легший без себе,
ти чистіший без ваги,
а я ковтаю порожнечу
під крижаним присмаком ранку.
Пальці, мов в’юнкі вужі,
обіймають шию,
і в шлунку цвіте
сад зі зіпсованих плодів.
Лики в голові сміються,
називають це ритуалом,
а я лише хотів
знайти себе
в уламках порцелянових кісток.
Та замість мене —
сік.
І червоне світло лампи
малює на стіні
мій останній гріх.
Микита Литвиненко
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
