Хололи вершини далекі
І сонце в тумані конало
Край неба тоненька Смерека
Сльозами коріння вмивала
Зелена, і повністю певна
Шо світ так не має бути
«Мій стовбур занадто душевний
Для злої земельної скрути»
Дуби і берези ошатні
Комічно крутили гілками:
«Чи ми врозуміти се здатні?
Ту мару з живими голками»
Прекрасна, та ж лихо, дивацька…
Окремо від інших гіллястих –
від горя тьмяніє зненацька
Мутація древніх династій…
Дерева у сутності куці
На скромні людські почування.
Вони не страждають в розлуці
І рідко впадають в вагання
То ж чом норовиста ялина
Ледь-ледь не зірветься з коріння?
– Її обіймала ЛЮДИНА…
Незвичне, чуттєве створіння…
Шось тепле, м’яке та приємне
І пахне солодким дурманом.
Смерека хилилась натхненно,
тулилась до дівчини станом
«Нехай сяя мить – моя вічність»
Бажала, шаліла Ялина.
Та ж доля… дерева сторічні –
майбутні бездумні вуглини.
Від того далекого часу
Смерека тьмяніє в митарствах.
Жива, закайдована ряса
Всередині вільна, як птаство…
Колись, через двісталіття
Ялина прокинеться вітром.
Дубам і березам віття
Відтак залоскоче спритно
І тисячу нових звершень
І сотню непевних кроків
Робитиме наче вперше
Шукаючи втрачений спокій.
Вероніка
