Пуста квартира. Тихий вечір. На вулиці темніє кожну мить.
Сиджу на підвіконні, тихо млію, димлю цигаркою в вікно.
Спостерігаю захід сонця, як тихо листя на гілках тремтить,
Як по дорозі біжать діти, гудуть, сміються, як в кіно…
Ще мить та тепле сонце сіло, чекаю спалах ліхтарів,
Тягнусь, немов домашня кішка, зітхаю та збираюсь йти…
Але надворі досі темно. Немов електрик сюди світло не провів.
Я завмираю. Споглядаю. Так темно, не проїхать, не пройти…
А за хвилину бачу сяйво, поміж дерев, серед квітів,
Воно йде з серця пані в шляпі… вона прозора та легка.
За нею йде важка фігура, тягне косу, ляка котів.
Чим далі йде та мила пані, тим менше сяє здалекá.
В останній раз вона вдихнула квітучих квітів аромат,
В ту мить до неї Смерть торкнулась і пані щезла на очах.
Я все сиджу на підвіконні, дивлюся в той квітковий сад,
З-за хмари виглядає місяць, все видно, але замість фігури – птах.
Нарешті світло спалахнуло. До вулиць повернулося життя.
Я мимоволі роздивилась, як покидає світ душа.
І ще хвилину намагаюсь осягнути своє буття,
Але то важко. Треба спати, щоб до мене ця старуха раніше часу не прийшла.
Ліззі
