Автор – стояв на зупинці, письменник щось писав. Щось ні, лише слово "Сон" було на полотні.
Чоловік – що пишете, пане? Заздрю. Бути поетом, писати вірші, то талант.
Поет – та ні, кожен пише, що хоче. Може вірш, хоч два.
Чоловік – без божого таланту і того достойного вірша не видав. І такого вірша не видавив.
Поет – може допоможете мені?
Автор бачить, що чоловік на полотні. Слова й каже напиши про природу в сні.
Поет – давайте спробуємо. Ні хмар одні ліси все і сразу можна побачить в сні, по горах гуляти. Дивитися на велич гір не однієї. Людини не було поруч, бо це тільки твій сон. Ця велич гір тільки твоя.
Автор – але поету не дуже сподобався власний твір.
Поет – знову не вийшло.
Чоловік – та ні, гарно напевно.
Поет – може ви й праві, спробую написати щось легше.
Сон йде до мого міста, затягнула в Сон все місто. Наче в тумані хати, обите дерево ніжно обкладала. Пилина, поки їх господар спав. Хтось шипотів сон на вуха людям, але вони не чули, вони спали.
Автор – тільки відірвавши руку від письма, побачив, що поет щасливого чоловіка трохи тихо, трошки соромно на таку реакцію сказав.
Поет – я хочу написати щось краще, щось не таке прикрасне.
Чоловік – я б був тільки рад, щоб ви, пане Поете, написали при мені ще один гарний вірш.
Автор підійшла дівчина до чоловіка і поета.
Дівчина – якщо напишете про матір і сина?
Поет – можна і так.
Сниця сину поле гарне рясне, сонце світить згори. Прямо гаряча трава. Біжить до матері син через поле і біжить. Не знає сон, це чи ні. Йому достатньо цього.
Автор – зупинився, поет подивився вгору.
Поет – пробач, дівчино, мене не тягне писати далі.
Чоловік – та хай грець з віршем, ходімо до мене до хати пити чай.
Автор – я прокинувся, тепер я зрозумів, як треба писати вірш про сон.
Дьоміч Володимир
