Сповідь заробідчанина

Ой, не легко на чужині доленьки шукати,
Та не має мого дому,ніде й померти.
Ніде душу прихилити,ніде одпочити,
У чужому краї рабом у панів служити.
Дім мій ділить і шматує влада на кусочки,
Рве, мов пес лютий,скажений, землі по шматочку.
Пхає,тикає де може, гроші все ховає.
Люд звичайний в нашім краї спокою немає.
Що не слово л’є,мов медом хоче помастити
Але з рота лиш утруту може свого лити.
Скільки люду осудило мої заробітки,а у мене дома жінка, в мене дома дітки.
Як їм в очі бду дивитись,як не буде їсти,
Не буду могти ні впасти,ні лягти,ні сісти.
Всі рахують мої гроші,бо я заробляю.
Знали б ви,сердешні люди, як їх получаю.
З всіх боків болить й коле,руки трусить втома.
Й мрія є лише одна, опинитись вдома.
Не потрібні ні фортеці, ні повні кишені,
я б хотів землі милої набрати у жмені,
Удихнути рідний вітер на повнії груди,
і дивитись аж до країв на свої бермуди.
Бо нема рідніше краю ніж там де родився,
де ти бігав босим – голим, де ти оженився.
Де тебе сім’я чекає і батько і мати.
Ось де справжня,люди цінність, не гроші і злато.