Спогади

не спить у ліжку та дитина,
збирає тато свій рюкзак,
втирає ніжними руками
мати сльози на очах.
закриті двері,
світ з вікна,
і чути голос з далека:
– не їдь ,коханий, прошу я
не сунь себе де є війна.
– не можу я , любов моя,
це світло нашого життя.
закрило вуха те дитя,
не хоче знати небуття.
на ранок мама, що не спа
сказала:
– тата вже нема, поїхав в гості,
нас не взяв, сказав на довго
сам не знав.
дитина знає де татусь,
мовчить, не скаже що все зна,
не хоче мамі робить зла.
пройшли роки, його нема
він спить вже довго.
де? хто зна.
і ось дитина вироста,
вже є сім’я і немовля.
і знов картина,
ніч, війна.
дитину мати колиха
і ніжно вуха закрива.
– мила моя, спи спокійно,
тато повернеться як зійде зоря.
а чоловік збирає речі,
під’їхала машина до вікна.
– кохана, я вернусь
ти лишень вір,
вдягни дитину та біжи на двір.
вас заберуть кудись по далі,
сховають від цієї хмари.
пройшов вже місяць, потім два,
а татуся усе нема.
вона згадала про життя,
як з матір’ю була одна.
закрила очі, і мовля,
як добре, що поки мале моє дитя.

Діана