У світі поетів було “Слово” —
Чисте, мов ранкова роса на вустах.
У ньому жила Україна,
Ще до мап, до кордонів, до прапора — в снах.
Будинок із цегли, а зсередини — серце,
Там Підмогильний шукав логіку в хаосі слів.
Там Косинка палив свою правду,
І вірив, що проза — це шлях без оков і оків.
Слісаренко носив мовчазні катакомби,
А Буревій — бурю, що не вмістилася в час.
Семенко тримав у кишені футуризм,
Наче гранату, он як віршований газ.
А Хвильовий… він не витримав тиші.
Коли слово вже не проростало в добі,
Він натиснув спуск у кімнаті для розпачу,
І вибухом став в літературній голові.
Червоні суди, мов театри абсурду,
Де актори — самі ж письменники в клітках.
Вишня ще жартував, але вже відчував,
Що сміх — це удавка на шиї в цих чотирьох стінах.
У кожній кімнаті — стіни мовчання,
Підпис — куля. Думка — гріх.
Розстріляне відродження гасне,
Наче в лісі останній ліхтар для живих.
Та в слові залишились вони — нерозстріляні,
Під тінню сосни, у книгах, у шепоті вуст.
Бо слово не вбити, коли воно вільне,
Коли воно — кров, коли воно — кістковий хруст.
Воно прокидається навіть у темряві:
У нових поетах, в окопах, у школах,
У тій мовчазній сигареті Хвильового,
Що досі тліє під стінами “Слова”.
Не храм — а колиска. Не дім — а обітниця.
У ньому згоріли, щоб ми ожили.
І ми, озброєні словом — не зрадимо!
Ми — голос тих, кого розстріляли без завини.
kuikii
