Спраглі вуста сухої землі
жадібно просять вологи,
і вже не стеляться під ноги
буйні килими трави…
Не видно квітів барв яскравих,
що бджіл приваблюють їх пахощі солодкі,
все висхло, вичахло, змарніло, лиш короткі
гуки перепілок чуть в степу.
А сонце, зле, безжальне,
обпалює пекучим лихом світ,
і компаса наручного магніт
від спеки тратить свою силу…
О небо! Пожалій свою дитину, землю,
пошли їй барабанну трель дощу на мить!
Але на небі жодної хмаринки.
Воно заснуло. Воно спить…
06.08.1998
Юлія Маринич
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
