Присмак гірького полину
Закарбувався в пам’яті моїй навіки.
Коли я проходила повз гірського струмка,
Він заговорив до мене, неначе покинуте маля.
Ми говорили з ним про долю,
Про час згадали ми не раз.
Він розповів мені про зброю,
Яка впала прям на нього, коли поруч поліг хлопчак.
Я слухала його й ридала,
Неначе ця картина ожила.
Я тихо плакала й мовчала,
А він наступну розповідь почав.
Він розповів мені про волю,
Якої так на жаль і не видав.
І наостанок ще й про одного хлопця розказав.
"То був як дуб кримезний красень,
Як ясен небеса торкав.
Він йшов цим полем вперший раз,
І як я зараз зрозумів, востаннє.
В руках його була смертельна сабля,
А за плечима лиш малий мішок.
Той був такий вже старий,
Що мав безліч маленьких дірочок.
На обличчі його була тяжка усмішка,
А на руках порізи та синці.
Він повертався зі смертельної бійні,
І лишався лиш цей невеликий шматок.
Коли я на хвилинку задивиася на бережину,
Яка так і манила мене собою.
Я відчув тягар на собі,
То було хлопчини тіло, яке накрило мене собою.
Я лиш встиг оговтатися на хвилину,
Як повз мене промчались дикуни,
Вони втикали гострії ножі і так в бездихане тіло.
Вони промчали, мов одичалий бджолиний рій,
І всі квітки в землю втоптали.
Вони лишили по собі лиш кров і гніт,
І мене ошалілого від втрати.
Я подивився на хлопчину,
І на торбину, що була в його руках.
З мішка випала біла хустина,
Але в мене мову відніме, якщо я її ще раз назву кольором снігу ".
Старий полин закінчив промову,
А я навіть не ворохнулася з місця.
Так і стояла вслухаючись в кожеє слово.
А під ногами виднілась стара залита кров’ю, хустина.
Самойлик Марта
