Старі картини, старий дім –
і ти у вічності німій.
Скрипить підлога під ногами,
і ніби хтось стоїть позаду.
Повітря стомлене журбою
благає випустить на волю,
але закритий старий дім,
немає в нім, немає в нім…
Завмерли речі у спокою,
висить картина на стіні
і милі серцю образи,
що не почують молитви.
Ще ходять тіні у ночі
і чути їхні голоси:
співають пісню солов’їну,
що ще не вмерла в Україні.
Час зупинився та не взяв
краси всіх спогадів таємних,
років дитинства незбагненних
з простою щирістю в очах.
Одні кімнати в самоті,
гуляє вітер у вікні
і непорушна ця печаль,
що одягла сумну вуаль.
Весна відродить рівновагу,
і сонце з’явиться з-під хмари,
черешні зацвітуть в саду,
щоб заколисати журбу.
А потім тихо у пітьмі,
поплачеш десь на покутті,
пройдешся босими ногами
по бур’янах, а не стежками.
Тахмасбі Ірина
