Стоїть Київ, віками непокірний,
Над Дніпром, де хмари плачуть сірим сном.
Його вулиці — то рани, то узори,
Де кожен камінь — пам’ять, кожен дім — живий.
Тут небо розривалося від реву,
Ракети вили, мов звірі вночі.
І діти, сховані в метро, співали,
Щоб страх не вийшов з пітьми на світло.
Андріївський узвіз — немов розкрита рана,
Лаври святої стіни — обпалені вогнем.
Хто смів прийти сюди з мечем і брязкотом сталі?
Хто смів забути, що Київ — це святий поріг?
Буча, Ірпінь, Гостомель — імена, що кров’ю
Вписані в історію, як вічний нарис болю.
Тут матері обнімали дітей останній раз,
Тут небо впало на землю, розбившись на осколки.
Але Київ не впав. Він піднявся, як фенікс,
Його серце б’ється в грудях кожного воїна.
Він стоїть, хоч рани глибокі, хоч біль не стихає,
Бо в його жилах — Дніпро, а в душі — свобода.
Ми пам’ятаємо кожне ім’я, кожну зірку,
Що погасла в небі, але залишила слід.
Ми — нація, що встала з попелу,
Щоб сказати світу: Ми живі. Ми тут.
Київ — це не просто місто. Це — дух.
Це — воля, що не зламається ніколи.
І хай ворог прийшов з пітьмою,
Але світло переможе. Завжди. І знову.
Бо Київ — це Україна.
А Україна — це вічність.
І кожен, хто торкнеться її,
Обпічеться полум’ям правди.
Дмитро Зенкін
