Стоїть мати, як тополя у воріт,
Удивляється на шлях, який веде від хати.
Ним синочок на війну пішов торік,
А тепер, що з ним, не знає мати.
Зв’язок став недоступний із сином вже багато днів,
В селі говорять – безвісти пропав.
Та мати серцем відчуває, щось негеразд із сином,
І господа благає, щоб той його оберігав.
В селі всим зрозуміла матусина біда,
Громадою села їй співчувають.
На цвинтарі нові могили добавля війна,
А дехто, як вона – зв’язок з кровинками втрачають.
Тож боряться люди, як можуть із бідою,
Донатять кошти з пенсій на війну.
В селі об’єднані одною всі сім’єю,
Щоби здобути скорше перемогу.
Тополею стоїть матуся у воріт,
Для неї пусткою в хаті світлиця.
Може їй листоноша від сина принесе привіт,
Коли зв’язок мобільний припинився.
Яків Похиленко