Сільський Іван,
ще той брехун і хуліган
(гуморизована поема з сумним кінцем)
1
Живе в селі такий собі Іван,
Ще той брехун і хуліган,
Брехати вміє так, що не відрізнити,
Брехню до правди може притулити.
Якось дружина дала йому цебро,
І до крамниці послала по добро,
Сказала дріжджів, цукру там купити,
Та Іван не може щоб когось не одурити.
Узяв цебро і швиденько у крамницю,
По дорозі стрів сусідську молодицю,
Куди біжиш, спитало те дівча,
Й коромисло знімає із плеча.
Приготувалась вже сміятись із брехні,
Та Іван їй видав, – ніколи мені,
Там за селом ставок спускають,
І рибу з нього випускають.
Біжу туди за карасями й коропами,
Там рибу ловлять майже не руками,
А ти мене ось тут тримаєш,
Й до ставу бігти заважаєш.
Туди весь люд з села побіг,
Лише Микита твій чомусь заліг,
Забрав своє цебро і нумо далі йти,
Ну, а дівча брехню ту по селу нести.
Купив Іван дріжджі, цукор в магазині,
Верта додому, віддає те все дружині,
Дружина ж накотилась на нього,
Ну чому вийшла за такого ось дурного.
Рибу люд там біля ставу давно ловить,
А дурень мій по селу десь бродить,
Мерщій хапай он ночви із сараю,
Біжи до ставу, там люди карасів збирають.
2
А ще було таке ось із Іваном,
Зібрав пожитки й понісся ураганом,
На зустріч мужики несуть горілку,
Десь у садку набили собі стрілку.
Куди біжиш, давай до нас Іване,
Горілочки у нас й на тебе стане.
Іван відсапався і їм говорить,
-Ви що не чули, Маруська родить.
А от хто батьком буде її дитятку?
Не хотів би я утрапити у ту десятку,
Й побіг собі швиденько по дорозі,
І заховався за селом у стозі.
А за годину без мужиків лишилося село,
Розбіглися, бо в кожного з Марією було,
Марію ту всі добре знали,
Й багато з них у неї побували.
Довго ховався потім наш Іван,
Клянучи негарними словами свій талан.
Та ненадовго знов його хватило,
Невдовзі село від нього знову колотило.
3
Весна, вже не за горою й літо,
І в полі вже заколосилось жито.
Обід. Іван в садочку був приліг,
І зовсім сонний не встеріг,
Дружину, що в садок зайшла,
Й його під грушею знайшла.
-Город не полений, а він улігся,
Чи ти бува не дурману об’ївся,
Незчуєшся коли й зима прийде,
І сніг тобі на голову впаде.
Ану вставай, розлігся він отут,
Де ж ти на мене взявся шалапут.
Робити нічого, Іван очі розтулив,
Дружину ними наскрізь просвердлив,
І зрозумів, не вдасться більш поспати,
Бо норов жінчин йому не загнуздати.
Спитав, -Що там полоти на тій грядці?
Там сполено було усе ще при посадці.
-Ти чоловіче, мабуть з’їхав з глузду,
В кінці городу бачиш кукурудзу,
Подивись усе зелене там стоїть,
Не полено там декілька століть.
Бери сапу у руки і мовчки йди,
Поки не зробила нею я тобі біди.
Іван на дружину похмуро подивився,
Нехотя з травички він підвівся,
І з сапкою до городу почвалав,
А там ту кукурудзу осідлав.
Швидесенько її сполов трикляту,
Та й завалився знову спати в м’яту.
А ввечері дружина навідалась до нього,
-Господи, де я взяла такого ось дурного,
Ти ж кукурудзу із бур’яном сполов,
Її ж ти з бур’яном усю перемолов…
Іван швидесенько підвівся,
І хутко від дружини вшився.
І з того часу Івана немає на городі,
Немає, правда, в нього й м’яса в роті,
Кого перехитрив, не знає наш Іван,
Й дружина зве його відтоді – бусурман,
А бусурмани, як відомо не їдять свинину,
Лиш юшкою заповнюють черевну порожнину.
4
Живе собі Іван вже зовсім тихо,
Й село живе та легко диха,
І так не рік не два, а вже три дні,
В селі уже обличчя всіх сумні.
Та і Іван весь злий, як пізня осінь,
М’ясця ж не бачив він ще й досі,
Дружина лиш юшкою його годує,
Три дні тим варивом його мордує.
Зрання іде Іван у поле жати,
Іде він нехотя насуплений із хати,
Дружина ж м’ясце собі готує,
Іван вже запах того м’яса чує.
Та знає, що не бачити йому м’ясця,
Як світу білому свого кінця,
Та на роботу все ж потрібно йти,
Хай би взяли роботу ту чорти.
Відпрацював своє Іван на тій роботі,
Але м’ясця так і не бачив в роті,
Аж ось Микола, хай довго він живе,
Сказав, що сулія у нього є.
-Горілка є, нема закуски,
Ех, нині б смаженої гуски,
Трохим те слухав і сказав,
-Узяв би з дому закусь, якби знав.
Іван похнюплено, зажурено сидить,
Аж ось Трохим свою почав хвалить,
-Моя сьогодні м’ясо готувала,
Приправою добряче заливала.
В Івана оченята загорілись,
Немов з коханки поглядом зустрілись,
-Миколо, ти за горілкою дивись,
Я зараз, та й побіг кудись.
Недовго бігав, вже назад вертає,
Сіда до гурту і згорток розгортає,
А там м’ясце підливкою полите,
І всяка закусь смачна і соковита.
Хлопці не стали довго розмовляти,
Коли горілка є, не треба спати,
Випили і раз, і два, і вже утретє,
В Івана закусь не та, що у буфеті.
Випили, погомоніли, добре закусили,
Та й по домівках потроху покотили.
Прийшов до свого дому і Трохим,
Дружина дивиться мов чорт стоїть за ним.
Ти чому дома, чому нікуди не поїхав?
Іван же прибігав і хоч ледве дихав,
Сказав, у Києві, у міністерстві тебе ждуть,
І орден там тобі дадуть.
Я ним передала тобі поїсти,
Бо де ж ти там поїси у місті…
І тут Трохим відразу зрозумів,
Чию смачнючу закусь їв.
5
В телевізорі кіно,
В нім дві тищі серій,
Й всі забули вже давно,
Що там було у першій.
"Санта Барбара" віднині,
Оселилася в селі,
І тому тут як у пустині,
Не гудуть навіть джмелі.
Наш Іван із тих всіх серій,
Подивився лиш одну,
Вийшов з хати, закрив двері,
Та й побрів у тишину.
Чомусь соромно зробилось,
За село колись живе,
Звідки ж "мило" це з’явилось,
Лихо мабуть світове.
Злість взяла Івана дуже,
Ну зроблю я зараз вам,
Обійшов усі калюжі,
Та й побрів у клуб Іван.
А у клубі, як і в хаті,
У "червоному кутку",
Люду там сидить багато,
Глядять "оперу" п’янку.
Відчинив Іван в клуб двері,
І зайшовши до "кутка",
Видав,- Ей народ, у нас у сквері,
Катавасія така.
Хтось недавно проїздив,
Й загубив там діжку,
Навіть я таких ось див,
Ще не бачив зблизька.
– Діжа з пивом там лежить,
А ви тут як в банці,
Та у відповідь лиш, -Цить!
Від "Барбари" бранців.
Іван бачить, все дарма,
"Санта" нині в моді,
Телевізор, що тюрма,
Заміна свободі.
Зрозумів Іван, що все,
Він тепер не в моді,
Мильна опера несе,
Радощі народу.
З тих часів уже минуло,
Років понад тридцять,
Мильна ж опера вернулась,
Стала знов крутиться.
Тільки назва вже друга,
Не "Барбара Санта",
А народу вже "слуга",
Нашіптує мантри.
Шевченко В.М.
13.02.2022 – 26.11.2023 р.
Василь Шевченко
