Жінка сиділа біля його ліжка.
Подих зник.
Шкіра посіріла, мов полотно,
яке давно не торкалась рука.
Вона не плакала.
Тільки спостерігала,
як тиша вчиться говорити
й навколо все в’яне.
Встала.
Двері рипнули,
як у церкві, коли вже пізно.
Йшла коридором,
де шпалери тримались лише спогадом.
Скрип.
Крок.
Ще один.
В темряві — постать.
Ні обличчя, ні тіні.
Лише форма — чорна, як у траурі.
«Ви хто?» — спитала.
Голос не лунав —
він з’явився в грудях,
наче біль, що не має місця.
«Я та, що чекає.
Та, кого бояться.
Та, кого не кличуть,
але я завжди приходжу».
Вона не відступила.
Пальці білі,
обручка тисне палець,
мов спогад про вогонь.
«Він… був добрим.
Він молився.
Він дивився на мене,
наче ще жити.
Чому ж зараз — ти?»
Смерть мовчала.
Потім нахилилась ближче,
так, що її подих
запотів вікно старого дому:
«Я приходжу не тоді, коли час.
Я приходжу тоді, коли все вже сказано.
І він — сказав.
Все.
Тепер — ти».
«Тепер — я?»
— спитала, але не як виклик.
Як молитву.
Як прохання бути почутою
після життя, де її слухали рідко.
Смерть стояла нерухомо,
мов статуя над могилою без імені.
За вікном хитались дерева —
листя, обважніле від дощу,
шепотіло про речі, які забулися.
«Ні, — сказала Смерть, —
ще ні.
Твоє горе мусить народитись.
Твій біль ще має ім’я.
Я повернусь — коли ти будеш порожньою,
не зараз, коли ти ще повна нього».
Жінка опустила очі.
Земля під ногами здавалася глибшою,
ніж була.
Сходи вели вниз.
Кам’яні, слизькі від вологи.
І вона ступила туди — сама,
тримаючи світло,
яке не освітлювало нічого,
окрім її власних пальців.
У підвалі старого дому
все пахло попелом.
Він колись там малював.
Відірвані полотна,
фарба, що висохла на щітках.
Вона сіла на старий ящик,
і вперше — заплакала.
А Смерть стояла нагорі,
мов годинник,
що більше не ходить,
але досі пам’ятає час.
Сльози не звучали.
Вони падали мовчки,
змішуючись із пилом і запахом олії.
Вона торкнулась полотна —
його останнього,
незакінченого,
мов фраза, кинута в прощанні.
Руки, що завжди знали турботу,
тепер тремтіли,
як у дитини,
яка торкає щось заборонене.
На полотні — її силует,
але очі ще не були написані.
Ні кольору,
ні відблиску — лише порожнеча.
Вона не боялась.
Більше не було чого втрачати.
«Ти все ще тут?» — спитала,
звертаючись угору,
до того місця, де Смерть зникла.
Тиша не відповіла.
Але в ній — було щось.
Присутність.
Тепло, що залишає тіло тільки після останнього подиху.
Жінка встала.
Пальто зсунулось із плечей,
і на мить вона виглядала молодшою —
не вдовою,
а дівчиною,
яку ще чекають.
Вона піднялась нагору.
Кімната була такою самою,
але світ змінився.
Ліжко — порожнє.
Свічка — догоріла.
На вікні сидів ворон,
і його погляд був — людський.
Вона не злякалась.
«Тепер ти в усьому»,
— прошепотіла,
і ніби від того
стіни дому зітхнули разом з нею.
А десь у тіні,
за кутом,
Смерть присіла,
згорнувшись у собі,
як дитя після довгого дня.
І чекала.
Микита Литвиненко
