Ти мене ненавидиш, злишся, плюєш на мене, смієшся з мене.
Але я не можу перестати любити.
Ця злість дає мені надію.
Надію на те, що я тобі не байдужий.
Навіщо ти це робиш?
Навіщо!
Це мене злить, турбує, пожирає зсередини, у саме серце.
Ця ненависть, здається, охопила нас обох.
Ти ненавидиш мене, а я ненавиджу себе.
Це так злить, злить… справді злить!
Я не можу перестати думати про це.
Дивлячись у твої очі —
Вогняні і злі —
Вони дають мені надію на краще.
На те, що я можу щось зробити в цьому світі.
Що я можу чогось досягти.
Я сподіваюся, вони ніколи не погаснуть,
Бо якщо вони згаснуть, то й я згасну разом із ними.
Ти змінюєш мене.
Ти робиш із мене іншу людину — не таку, яку хоче бачити суспільство.
І знову я поглянув на тебе.
Ти ненавиділа це, але тепер дивишся на мене по-іншому.
Чому?
Ти більше не злишся, не знущаєшся.
Твій вогонь в очах почав горіти іншим полум’ям.
Ти мені перестала подобатися.
Ти стала іншою. Стала любити мене.
Але я таку тебе не люблю!
Я люблю ту, яку зустрів.
А не ту, що зараз посміхається мені.
Ні, ні!
Це не ти.
Чи ти?
Ніфцу
