Я створена — щоб нести крізь дим і кров
Те світле, що з дитинства шепче в жилах.
Та в кожному моєму русі — гнів і зов,
Бо ти в мені не серце, а сокира.
Ти кидала в обійми — не тепло, а лід,
Твій дотик — мов пастка, мов брудна присяга.
Я вчилась не жити, я вчилась терпіть,
А світло в мені — задихалось. Тебе боялось.
Не заважай мені творити, чуєш?
Я не твоя. Я не твій злом, не зіткана тінь.
Я маю стати світлом. Але буря
Твоїх прокльонів ще пульсує в мені кожну мить.
Ти вирок. Ти — отрута, що прищеплена
До кожного мого доброго “прости”.
Твоя присутність — куля не зупинена.
Я б не любила… Та не вмію не нестИ.
Я пам’ятаю дотик, що палив,
Не ніжністю — а страхом у зіницях.
Ти ж знала, я — не воїн, я — мов тлів
Ще не запаленого вогника на спицях.
Ти ж знала, що я буду мовчазна,
Бо з кожним криком я себе вбиваю.
Ти бачила — в мені росте весна,
А з неї вже руками квіти виривала.
Я мала би прощати, та не буду.
Я більше не боюсь. Я не молюсь.
Твій темний суд я давно зрозуміла,
Та сила в мені, хоч в очах потемніло.
Ти — вирок ненависті мій
Ти — перша, хто навчив, як правильно мовчати.
Я б вирвала тебе, мов біль з корінням,
Та навіть корінь вміє кров пускати.
Не заважай мені творити світ,
Без тебе, без зневаги, без страхів.
Мій шлях — не твій, він про свободу.
Про голос мій і ярий блиск.
