Пишу, коли плачу. Не в силах мовчати —
Цей вірш мені ближчий за подих живий.
Сльоза — не для світу, сльоза — щоб зізнатись,
Як тяжко в мені уживається біль.
Коли не лишилось ні слів, ні надії,
Я сідаю в темряві, мов у сповідь.
І кожна рядкова розбита повія —
Це тихе прохання у когось, до слів.
Коли моє серце тріщить на шматочки,
Коли дихання рве на вологі листи —
Я пишу… і чорнило пливе по сорочці,
А сльози у рими встигають вплести.
Ти не побачиш цей вірш, не прочитаєш.
Він живе між рядками, мов сповідь дитинна,
У ніч, де всі двері давно зачинили.
Я плачу — і кожна солона краплина
Стає наче нота у струнній тиші.
Це болем зіткана моя половина,
Це кров моя в буквах. Це — я у вірші.
Пишу, не ховаючись більше за маску,
Не граю у сильну, не брешу собі.
Бо сльози — це чесно. Бо сльози — це ласка,
Якої бракує мені у журбі.
І, може, колись ти цей вірш відчитаєш,
Мов пальцями серце моє проживеш.
І в тиші своєї душі впізнаєш
Як плаче той, хто віршем живе.
