То був геноцид…

Як страшно було, коли діти помирали,
І мама й тато, сестра, бабуся, дід...
Вмирали українці - хліб у них забрали,
Хоч хліба було повно... То був геноцид.

Ні крихти хлібчика дитині не лишили,
Забрали все - ще й свій закон ввели.
Та що їм українці! До зернини
Забрали все - аби ми не жили.

Хтось вижив, все ж, у ті роки голодні,
Ховали крихти в землю з черв'яком...
Та не забудуть, як лежали діти на дорозі,
Бо вже несила підвестися - голод не давав...

Так Україну виморили "люди",
Які й сьогодні наш народ катують.
А ми чомусь про то на 30 літ забули.
Згадали знову - бо ж ворог наш лютує!

Не маємо ми права забувати,
Про тих дітей, що хлібчика просили.
Не маємо ми права пробачати
Тому, хто знищив й нищить Україну.

Хай свічка пам'яті для них завжди палає.
І вічний спомин буде у серцях...
Дай, Боже, щоб наші діти ніколи не знали
Про голод... Дай, Боже, Україні добра!