Як страшно було, коли діти помирали,
І мама й тато, сестра, бабуся, дід…
Вмирали українці – хліб у них забрали,
Хоч хліба було повно… То був геноцид.
Ні крихти хлібчика дитині не лишили,
Забрали все – ще й свій закон ввели.
Та що їм українці! До зернини
Забрали все – аби ми не жили.
Хтось вижив, все ж, у ті роки голодні,
Ховали крихти в землю з черв’яком…
Та не забудуть, як лежали діти на дорозі,
Бо вже несила підвестися – голод не давав…
Так Україну виморили "люди",
Які й сьогодні наш народ катують.
А ми чомусь про то на 30 літ забули.
Згадали знову – бо ж ворог наш лютує!
Не маємо ми права забувати,
Про тих дітей, що хлібчика просили.
Не маємо ми права пробачати
Тому, хто знищив й нищить Україну.
Хай свічка пам’яті для них завжди палає 🙏🙏.
І вічний спомин буде у серцях…
Дай, Боже, щоб наші діти ніколи не знали
Про голод… Дай, Боже, Україні добра 🙏🙏!
Марина Семйоник
