Пізно, пізно на ґанку,
Я сиджу, роздивляючись свої ранки.
А на ранках кров блищить —
І в ній я бачу зорі, десь три.
Вони десь там на небі сяють,
І сльози, мені вірите,
Самі вітром протирають.
Агов, люди, подивіться —
На одній зорі любов іскриться.
Вона згорає аж до тла,
Допоки ми не згоримо самі, ага.
Так, любов — така,
Що помирає з нами,
Поки ми згораємо
Знову до самого тла.
Я дивлюся на зорю номер два —
Вона свята.
Я благословіння прошу в неї,
Щоб кров моя на ранках не пропадала.
Вона не дозволить…
Я знаю.
Та я обійду правила строгі,
І новими порізами кров нову запущу.
І в ній я бачу зорю номер три —
Вона страшна, як моя душа.
Мене вивертає,
І зоря та така слабка,
Вся кровʼю стікає…
Стоп.
Я зрозумів, чого вона така:
Страшна, не чиста і слабка —
Зоря та вся водяна.
І в блиску води я блищу…
Ааа…
Напевно, тому вона така страшна.
Бо в ній відображаюся я.
Карина Воловик
