тьмяне сонце

б’ється пташечка у сажці, співаючи в’язниці,
сяде сонце понад лісом.
я ніби пташка, мріячи про волю, співаю зябкому лісі.
втікаю від домівки, там я більше не зіграю сенсу,
більше нема місця клітці.
холодна та слизька підлога, високі і залізні стіни,
це все–мої жахливі сни.
стогне ділянка, ніби в раз виблисне куля,
я знову це чую, я знову не сплю.
десь глибоко куве зозуля,
десь в лісі реве стадо вовків.
коліна мерзнуть,
все тіло та воля в ополонці щезнуть вмить.
тільки покірливість не дала зрозуміть,
що «завтра» вже ніколи не настане.
а прохолодна річка, й далі дзюркочить,
де перед лісом б’ється пташечка під спів.
вікторія лісова