О, зрадо! Ти — як вітер у ночі,
Що крадеться до серця під прикриттям мли.
Ти в кожній епосі, в кожній кривавій битві,
Ти — тінь, що п’є з душі найчистіший сік.
Ти з Мазепою йшла під Полтавський бій,
Коли прапори падали в крові й пилу.
Ти зраджувала Батьківщину, клянучись їй,
І залишала рани на тілі століть.
А Гетьман Виговський? Хто пам’ятає нині,
Як він зрадив козацьку честь і прапор свій?
За владу, за корону, за блиск казковий,
Він продав Україну ворогові лихим.
І Тимофій Хмельниченко, син Богдана,
Що зрадив батьківську справу, підступний,
Пішов на поталу, на ворожий стан,
І занапастив долю козацьких сіл.
О, зрадо! Ти — як хвороба в крові народу,
Як паразит, що точить дух і волю.
Ти в кожній епосі, в кожній кривавій події,
Ти — тінь, що п’є з душі найчистіший сік.
А нині? Хто зраджує в час лихий?
Хто продає за гріш, за владу, за комфорт?
Хто зраджує ідеї, що колись були святими,
І зраджує народ, що бореться за свій дім?
О, зрадники! Ви — як тінь на пергаменті,
Що з часом вицвітає, але не зникає.
Історія вас прокляне, народ забуде,
Але тінь зради навіки залишиться в століттях.
Тож думайте, хто зраджує нині,
Що буде з вами через сотні літ?
Чи будете ви сміятись з ворогом за столом,
Чи будете ви плакати в пекельному огні?
О, зрадо! Ти — як вітер у ночі,
Що крадеться до серця під прикриттям мли.
Ти в кожній епосі, в кожній кривавій битві,
Ти — тінь, що п’є з душі найчистіший сік.
І хай історія судить, хай час розплатиться,
Але зрадники — ніколи не знайдуть спокою.
Бо зрада — це вічний біль, вічна рана,
Що кровоточить в серці народу віками.
Дмитро Зенкін