Межі ганьби — не на картах,
Їх не знайдеш у кордонах.
Вони — в очах, що мовчать,
У серцях, що більше не б’ються,
У словах, що втратили вагу,
У душах, що здалися страху.
Це — тиша, де крик мов би зрада,
Це — ніч, де світанок — награда.
Це — руки, що вгору здіймають,
Хоч знають: вогонь не вгаває.
Це — мова, що стала брехнею,
Це — правда, що стала смішною.
Межі ганьби — це не ріки,
Це — мить, коли зраджуєш віру.
Це — крок, що веде у безодню,
Це — зірка, що впала безславно.
Це — стіна, що росте з пітьми,
Це — ми, коли мовчимо вночі.
Але є й інша межа —
Там, де починається небо.
Там, де кожен з нас — воїн світла,
Де ганьба стає силою вітрил.
Там, де слово — це меч,
А тиша — це початок змін.
Нехай межі ганьби стануть мостом,
Щоб пройти через страх і болі.
Бо на іншому боці —
Не тільки сонце, а й воля.
І кожен, хто сміє йти,
Стає творцем нової долі.
Дмитро Зенкін
