Стоїть Україна, мов свічка в ночі,
Її світло — правда, що в серці горить.
Але є тіні, що повзуть у ключі,
Що хочуть її світло погасити, сховати, убить.
Це поганці, що в бруді своїх душ
Танцюють на крові, на болі чужих сліз.
Вони — зрадники, що продали посмішку душ,
Щоб вкрасти майбутнє, щоб знищити мрій віз.
Вони — як хмари, що несуть бурю й страх,
Та хмари розвіються — сонце засяє знов.
Бо Україна — це не просто земля, це дух,
Що в кожному серці, в кожному слові живе.
Поганці приходять, поганці йдуть,
Але народ стоїть, мов дуб у степу.
І хай їхні тіні блукають вночі,
Світло правди завжди переможе тьму.
Бо Україна — це не просто країна,
Це ідея, що в серці кожного живе.
І поганці, хай знають: їх година —
Це лише мить, що в історії пройде.
А ми — народ, що несе в собі вогонь,
Ми — нащадки тих, хто стояв до кінця.
І хай брязкають зрадники своїми кайданами,
Ми йдемо вперед — до світла, до вітця.
Слава Україні! Слава героям!
І хай поганці знають: їх час — недовгий.
Бо правда — це меч, що рубає тьму,
А Україна — це вічність, що в серці живе.
Дмитро Зенкін
