(Поезія про красу, силу і боротьбу України, що змінилася після війни, але не зламалася.)
I. До бурі
Ще вчора поле пахло житом,
І стиглий сонях у росі
Гойдався тихо, ніби літом
Не було місця для біди.
Дніпро котив могутні води,
І золотавий цвів степи́ть,
Здавалось, простір і свобода
Навік нам будуть боронить.
В садах цвіли черешні білі,
І дзвінко линула весна,
А люди мріяли, раділи –
Жила, співала сторона.
Ми будували, ми творили,
Плекали землю і зерно,
І в вільній пісні, повносилій,
Тремтіло щастя, як вино.
II. Вогонь війни
Та раптом – грім. І чорна хмара
Закрила сонце, спалювала сни.
Прийшла війна, прийшла примара,
Щоб залишити дим й руїни.
Земля здригнулась під ударами,
І плакали у місті діти.
Під злими блискавками гармат
Палали села і блакити.
Важкі колони йшли із півночі,
Вони несли лиш смерть і страх,
А ми стояли, як та криця,
Як непохитний дикий птах.
І мати сину шепотіла:
“Сину, вертайся, я молюсь…”
А син пішов – боронить крила,
Щоб знову збулась віра й Русь.
III. Біль і надія
Сади, що квітли, стали чорні,
Замість пісень – самотній крик,
Лиш руїна в очах безодніх,
Та дух наш міцний не поник.
Стіни падали, долі ламались,
А серце країни – не вмерло.
Навіть у мороці – ми не здавались,
Кожне місто – немовби серп.
Бо ми – це вітер у полі дужий,
Ми – хвиля вільного Дніпра,
Ми – непохитні, хоч світ байдужий,
Ми – Україна! Ми жива!
IV. Завтра буде світло
Колись настане новий ранок,
І сонце гляне в синій став.
Згадає світ, що тут стояли
Ті, хто свободу не віддав.
Повернуться додому вої,
І мати сина обійме.
Той, хто пішов у темінь бою,
До рідних рук колись прийде.
І знову поле стане жовтим,
І синє небо – без заграв.
Та пам’ять вічна про тих, хто впав,
Житиме в серці, мов світанок.
Україна встане з руїн,
Мов фенікс, що горів у пеклі.
Ми – не зламались. Ми стоїмо.
І йтимем далі – вперто, нескорено,
До свого світла.
Слава Україні!
Аполлінарія Марчук
