Сірим стало буденне життя.
У цьому урочищі нема каяття.
Замість мати, на кожного є кати,
Табір вже замінив власні хати.
Система ламає не тільки мораль
Митця вона зводить у нуль, як спіраль
І веде за собою дорогою прямо,
В могилу сирую, і він кричить: Мамо!
«Мамо , пробач!
Негідний я сліз твоїх,
Ти тільки не плач!»
Режим убиває людей тисячАми
Як рубить козак ворогів мечами.
Та хіба ворог системи — поет?
Невже на мистецтво хтось має «запрєт»?
Немає ніхто жодного права.
Вбивати людей ось так :
без підстави.
Та чи чує хтось мої слова?
Митці вже сотнями падають в ями.
Падає дощ, потім сніг на могили
Чиїсь татусі лежать там, і погнили.
Чому вони там?
Ніхто не скаже правду їхнім синам.
Ліг мені на серці наче мох,
Урочище смерті: Сандармох.
Анастасія Чижикова
