У ліжку двоє, навстіж голі,
Їм не треба більше слів.
Вони мовчать, немов прозорі,
Чи хтось, бува, їм те звелів.
Тонкі вуста, великі очі,
Кохатись можна кожну мить.
Любити сонце й теплі ночі,
Любов у серденьку тремтить.
У ліжку холодно (порожньо),
В кімнаті все стоїть мольберт.
Зіниці бігають тривожньо,
Малює чоловік портрет.
Малює очі, карі очі
Мов теплі ночі що прожив.
Вуста малює, й поглядом полює,
Останнє фото що зробив.
Своє кохання він малює,
Свою любов, натхнення, долю..
Печаль в душі його керує,
І забирає щастя, волю.
Залишилась вона на фото
Й лишилася в його душі.
Вона була для нього злото.
Писав для неї він вірші:
«Кохана, люба, стільки років,
Я плакав на твоїй могилі…
Й не дало те мені уроків,
Щоб цінувати дні похилі.
Прожив з тобою 20 років,
І лиш тоді я справді жив.
Пройшовши мільярди кроків,
Не бачив кращих тебе див!
Кохання, знаєш, живе вічно,
Як сонце світить нам завжди.
Любов у серденьку довічна.
Себе в моїй душі знайди.
У ліжку тихо, тихо й пусто,
Квартира сповнена жалю.
Людей в квартирі надто густо,
А я в труні собі лежу.
Лежу і знаю що не маром,
Життя коротке це прожив.
Тебе зустрів і загорівся жаром,
І через тебе я не даром жив.
У ліжку темно, сухо й кволо,
Не чути навіть тихий спів.
Кидають квіти всі довколо,
На гілці соловейко сів.
Мене ховали в понеділок,
Тебе ховали у четвер.
Я чую дзвін биття тарілок,
Хоча і мертвий я тепер.
І зараз мить навіки сіра,
І чорна стрічка в нас на склі.
Померла ще душі моєї віра,
І ми б живі були на себе злі.»
#вірші@poemsnatalina
Аталіна Трісте
