Часто згадую харківську сірість,
Ту монументальність будинків старих.
Як чхати було на осінню сирість,
Коли зустрічалися ми біля них.
Тепер все інакше склалось,
В гуртожитку інші живуть.
А ми з тобою чесно заклались,
Навіки про все це забуть.
Кумедна ж нам випала доля,
Автобус, вагони, метро.
І за дві тисячі кілометрів,
Лишитися усього.
Схоже, так й мало статись,
Пробач, я усе визнаю.
Хоч зараз і марно старатись,
Та я тебе досі люблю.
Володя Мономах
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
