храм.
– я думала, що близькі люди, які були з дитинства, залишаться завжди моїм захистом. я брала з них приклад. ставала сильною. карала себе за сльози. говорила собі – тряпка. вбивала себе, щоб бути ще сильнішою. я нікого не підпускала до своїх думок. до себе. брала звички. вони для мене були символом того, що можна бути справедливим, чесним, сильним, хоробрим. але мить. вони розчинилися. один момент, який вирішив все.
розуміння.
я була потрібна до певного моменту, а потім я стала вже не така цікава в їхньому житті. в трьох словах – я в тільті.
мій храм зруйнували. не ваш, а мій.
– я бачу всі наші місця,
я чую в подумках вже голоса.
мене вбиває навкруги все те, що я вважала щастям.
мій храм живий кричу собі,
але він вбитий немов птах.
він вбитий.
лишились тільки но руїни,
які я клею кожен день.
та з мрією лягаю спати.
я бачу в царствії Морфея тей самий храм.
він не змінився,
він ще стоїть.
в ту мить мій сон впадає в реальність.
і прокидатися вже немає сенсу.
але відкрий я очі хоч на мить,
я розумію.
він зруйнований.
я відбудую його колись.
він буде вже не як старий.
але я знатиму одне.
що залишилось від старого те,
що щастям прозвала я.
Miramista
