В одному забутому Богом селі,
Стоїть невеличка хатина.
Неначе ж зависла вище землі,
І в’ється до неї стежина.
Високі там гори й промерзлі ліси.
І річка стрімка недалеко,
І тане світогляд від тої краси,
Хоча і таїть небезпеку.
В ці хащі давно не ступала нога,
Людини і навіть тварини,
Та й пересІчного мандрівника,
Чомусь не несуть хуртовини.
І саме в таких таємничих хатках,
Всі речі бува оживають.
Ховається, щось невідоме в кутках,
І тихо вночі розмовляють.
Чи то, бо їм сумно, чи то ж від нудьги,
І меблі старі заскрипіли,
Неначебто зняли важкі ланцюги
І голосно загомоніли.
В оселі найстаршою шафа була,
Бо завжди вона так вважала.
Колись у багатого пана жила,
В будинку всіх зневажала.
І раптом старезний насмілився стіл,
Сказати, що він важливіший,
Колись ще збиралась за ним вся сім’я
І був він тоді щасливішим.
Аж ось відгукнулося й крісло собі:
-Та чим же таким, ви важливі?
Та в пана з’явились меблі нові,
Тебе і віддали квапливо.
А ти ж стіл, незручний, дубовий, важкий.
Кому вже такий ти потрібен?
Життя по тріпало і шлях нелегкий,
Але ти в цьому не винен.
Це я важливіше й гойдаюсь, легке,
В кожен куток поміщаюсь.
І тут обізвалося ліжко хмурне:
– Це я, головне. Цим пишаюсь.
Широке, високе, м’якеньке й новЕ,
Браковане просто зробили.
Бо для людини ліжко – це ж все!
Але у ці хащі згрузили.
Вже ніч пролетіла. Надворі краса.
Сніг сипле на стежки, смереки,
Мереживом вкриті дрімучі ліса,
Несе небезпеку здалеку.
Та й раптом в хатинку двоє зайшли,
Засніжені, змерзлі туристи,
На ліжко з дороги вдвох прилягли,
Зігрілись і сіли поїсти.
Прибрали Одежину в шафу стару,
На кріслі по черзі гойдались.
Згубили ж десь хлопці групу свою,
Коли фотографувались.
А вранці ж, нарешті, провідники,
Зайшли у привітну хатину.
Розповідали мандрівники,
Як вийшли на цюю стежину.
З тих пір провели туристичний маршрут,
У цю таємничу оселю,
Відчули, щоб подих і побут весь тут,
Та й пам’ятали цю скелю.
Відтоді, збагнули всі меблі будинку,
Що всі для людини важливі,
І кожен свою дарує частинку
Тепер і вони всі щасливі.
Анна Стоєва
