Ти кажеш: “Сильна, ти все подолаєш,
Життя — не для драм, а для нових доріг”.
А я щодня себе по крихтах збираю
І усміхаюсь… щоб не впасти до ніг.
Так, простіше жити, граючись злегка,
І не боротись з осудом безглуздим,
Часом видати себе за дурника,
Та знати, хто не вирізняється розумним.
Я відповім тобі: можеш очі ти заплющити,
Вдавати, що загоїв всі болючі рани,
Що сум і туга не приходять в ніч послухати,
Що серце не чекає більш омани.
Що твоє справжнє «я» не кричить, не рве,
Мовчить, бо ми наказали йому мовчати.
Але навіщо іскру ховати за ґрати?
Для чого, скажи, себе змушуємо тікати?
Мовляв, щоб, як здавалось, не збитись зі шляху,
Щоб до зірки дістатись крізь власний тягар.
Та десь не там ми вбили свій цвях у страху —
І вже не той смак: ні вогонь, ані жар.
В полоні навіяних ілюзій не ті вже пливем,
Мільйони спроб і часу — в нікуди…
Нащо виправдатись, якщо просто живем?
Кому ми й для чого крізь фальші ідемо туди?
Зупинись та озирнись: що справді варте?
Лише життя, лише ти, і душа, що не зрадить.
Не варті ні гроші, ні примхи, ні забаганки —
Лиш ми і наші душі по-справжньому ладні.
Тож мені ні до чого йти наперекір, по головах,
Золотом вкриватись чи слави жадати.
Не хочу марити, пірнати в казковий пісок,
Зрадивши те, що вже вмію в кишені тримати.
Наталія Конькова
