Замріяно по колу озираюсь
Невже я в місті де хочу буття?
Невже ці стіни мене обирають
Завіковічені красою каяття.
Всі ці чесноти бачила раніше
В колисках снов забарвлених часом
Всю велич забудованих гранітом
Та з викреслиним ампіром вікном.
На ціх шляхах залишилися кроки
Всіх тих хто вже давно пішов
Хто вірив в бога, пив вино, та й годі
Хто жив, сміявся та кохав смертям на зло.
Історія своїм неспішним кроком
Збирає докази всіх хто хотів життя
Лиш спогади лишаються нівроку
Неначе в келихи розлиті почуття.
Мені подобаються величні будівлі
Вони як пам’ять знищених часів
За кожним каменем надія й різні мрії
Бажання, сповіді і пристрасні обійми.
Немов колиска з вічним немовлям.
Це все скінченно та затягне пилом.
Можливо місто не почує крок
Можливо збережеться легкім співом
Але ж так хочеться спогадливих думок
Альона
