На свято Івана Купала
Вогонь біля річок розводять.
Стрибають дівчата і хлопці.
Ворожать і щастя находять.
Вогнем всі гріхи позмивають,
А потім, як полум’я згасне
По лісу усі розбредуться
У пошуках вічного щастя.
Пішли двоє, взявшись за руки,
Шукаючи папороть ніжну.
Та в лісі вони заблукали,
Нічого не бачучи в тиші.
З-за хмари з’явилися зорі
І місяць промінчики кинув
На стан, на обличчя, на коси
На груди, на плечі дівчини.
Віночок знімає хлопчина,
Дівочу косу розплітає,
Сорочку вишИвану ніжно
З дівочих плечей він знімає.
Вона, як Венера, як Єва.
Очей відірвать не можливо.
Як статуя, мов мармурова.
Як шовк її ніжная шкіра.
Рукою торкнувся обличчя,
Солодкі, медові уста,
Тонка, лебединая шия
Пшенична духмяна коса.
Він по грудях рукою проводить
І затьмарився розум хлопчини.
Цілунками всю осипає
Ніжну постать тієї дівчини.
Вся трава навкруги розіслалась
Наче ложе із шовку і квітів.
І кохання було те до ранку.
Свідком був їм лише тільки вітер.
Тільки місяць був свідком кохання
Та небеснії яснії зорі,
А на ранок вони зрозуміли,
Що пов’язані їхнії долі.
Не знайшли вони папороть дику.
І шукати її вже не треба..
Зародилось маленьке життя
На Купала вночі простонеба!
Шпак Тетяна
